Я згадую Алжир, там жебрак колись давно, в якомусь із минулих життів, позначений бубонним кільцем на лобі, смикав мій переносний паланкін, над яким тужився десяток чорних рабів, і просив обійняти. Це зараз я добра й обнімаюся з усіма, а тоді... І от я вже припала до обмерзлого бомжа й гірко оплакую регулярне дихання його тіла. Обличчя бомжа все в синій фарбі і в різних написах. Там написано червоним маркером «Смерть ворогам», там написано жовтим маркером «Не пробачим, не забудем», там написано синім маркером «Кієв — мать городов рускіх». Я питаю, за що? За що ви його так? Але всі відводять очі й сунуть на кухню готувати чай і бутерброди. Я беру край своєї майки, слинявлю й протираю чоловікові його забризкане синьою фарбою лице. Я плачу і тру. Бомж дихає мені в обличчя етиловими випарами, хапає мої плечі уві сні чорними пальцями, вкритими панарицієм. На лобі в нього класика з трьох літер, я тру її, не відтирається. Синього стає менше. Хлопці на кухні їдять бутерброди, дивляться телевізор, обговорюють результати штурму. Беркутівець у чорному бере в захват дитину з ніжкою від стільця й показує опозиціонеру, як протидіяти захватові шиї. Хлопці сміються — яка їм різниця, що на дворі війна, вони ж зараз не там. Коли вони звідси вийдуть, то зодягнуть костюми й натягнуть маски, і все тоді буде по-дорослому, а в мене на кухні — чай, бутерброди, трава.
Що я сказала тоді? Тоді, сотню років назад в Алжирі? Хлопчик-раб облизував мені ступні в шатрі, пестив мої стегна, я курила опіум, за моїм паланкіном ішли сотні знедолених, посаджених на опіум ще з часів китайських опіумних воєн, — французькі солдати відкривали курильні та в батьків сімейств купували собі за люльку молодих дівчат і крутили їх годинами на своїх люльках... Хоча зараз тут більший попит на відра абсенту, й зелений дурман інкрустує мої запливлі очі. Чи я маю мету? Куди я їду? Навіщо? Мій тато — французький генерал. І все. Я так далеко від Парижа, моє дитинство проходить в маленькому рибальському містечку Анфльор — кам’яні вулички, старі люди, капелюшні мануфактури. Маю п’ять років, і тато подарував мені вже п’ять капелюшків. Навіть у вельможних пань може бути їх тільки три — на похорон, на весілля й на щодень, а в мене п’ять. Вельможні пані мене ненавидять, мати мене ненавидить, бо батько класти хотів на те проміжжя, в якому мене зачав. Тільки я його частинка, а вона — ні, вона в нас миє підлогу. Тато іноді зачиняється з нею в кімнаті, вона там кричить, а я приміряю капелюшки. Моє дитинство — це все, що я маю, там не було болю, не було цього вічного ніщо, яке сидить у протрухлому серці та їздить за мною з війни на війну. Це я продавала абсент бедуїнам, я роздягалась перед ними й каструвала їхні ереговані геніталії. Це я, кров і безсенсовість усього нелюдського, своїм сп’янілим порожнім поглядом дірявлю все навколо — старі столи, дерев’яний бар. Що тут є такого, що б назвати святим?
Я їду в паланкіні до батька в казарми і згадую сонце, яке заплуталося в рибальських сітях тоді, коли мені виповнилося лишень п’ять, — воно виблискує, міниться, засліплює, я сміюся, мені нічого не треба, мені нічого не болить, а тато вибирає форель, срібну велику рибу. Від цього прекрасного сну мені страх як важко прокинутися. В Алжирі війна вже два роки, і я майже не сплю, ночами мене душить сухий кашель, до горла на вдихові заповзає пісок і дере його до крові, я вихаркую шматки себе, я не сплю. Як важко мені було заснути ось тут, зараз, на ходу, поки маленький раб лиже мої ноги, тягне руки до проміжжя. Я відкриваю паланкін, там унизу якийсь зморений жебрак, скелет на крові, у нього на чолі виразки сфер — кільце бубонної чуми, він кашляє кров’ю на мій паланкін. Він просить мене з ним обійнятися, в його очах блищать сльози, він просить щастя, я бачу, що він скоро помре. І я різко хапаю його гострими руками за підборіддя й цілую в губи — я добре змішую його липку слину в ротовій порожнині, тягнуся до гланд своїм свіжим та пружним язиком, мене ледь не знуджує в його гортань, липка слина тече по наших губах, стікає на підборіддя. За секунду його відтягують легіонери й забивають до втрати свідомості. Юрба шокована, військова диктатура повсюди, ніхто не піднімає голови. Його викинуть десь у піски, щоб він там повільно здох від чого-небудь — чуми чи безжального алжирського сонця. Я витираю слину з губ і всю її злизую. Коли я прийду додому, до батька, моє життя знову сповниться сили, бо це будуть мої останні дні з ним, на моєму чолі вже запалюються кільця Антаресу — зірка смерті пускає коріння глибоко в мої легені.