Я стираю з обличчя бомжа синю фарбу, лишилося тільки на щетині й під очима. Я плачу. Бомж приходить до тями й каже: «Янголе мій, дякую тобі». Він каже правильною гарною мовою: «Мене побили і пшикали мені ацетоном в обличчя, бо могли. Вони сміялися, вони відібрали в мене 700 гривень. Янголе мій, який ти хороший». Я плачу, я знаю, що ніхто не крав у нього ніяких грошей, але синя фарба і ситий вгодований сміх, що долинає з кухні, роблять свою справу — я думаю, де основи гуманності, де я людина, а ти ні? Де воно все є, на вістрі якого ножа? Серед яких доріг безкрайньої? Я дивлюся в посивілі очі бомжа, там теж стоять сльози — йому ніхто й ніколи не витирав обличчя. Я ще раз прислухаюся до вгодованого, здорового чоловічого сміху на кухні — я розумію, що кожен із трьох візьме мене за руку й поведе до спальні, я не хочу. Янголи стомлюються плакати. І я цілую свого бомжа в посинілі губи — жорстка щетина дере мої щоки, ніс, тече кров. Я впиваюся в губи бомжа, і в мене на лобі загораються чисті сфери Сатурна — мені повісять на шию дзвіночка й відпустять у чорному вбранні босоніж бродити засніженими вимерзлими вулицями барикадного міста. Ніхто не торкнеться мене, тільки усміхнений дзвіночок роздиратиметься радістю глухими ночами, коли всі люди пішли на війну. А в променях сонця я бачу старі рибальські сіті, мені знову п’ять.
Біс
Іди за білим алабаєм, як за останнім фантомом, іди й не озирайся. Пес виведе тебе з пітьми, проведе крізь темний ліс.
Обабіч стоять громіздкі дерева, заповнені їхні проміжки й проміжини заповнені, і всі можливі просвіти залиті безмісячною густиною. Небо затягнуте хмарами, що їх нанесли ранкові вітри. Білою плямою єдиного провідника крізь хитку темноту йде попереду білий алабай, як неокреслена надія. Нема ні сенсу, ні сексу, просто вузький шлях у тугих обіймах гілок, що тягнуться до тебе, як руки ночі, хапають тебе за одяг, тягнуть назад, рвуть обличчя на шматки, найменші гілки чіпляються за щоки й несуть на дно темних озер, як дурну рибу, що проковтнула гачка. Там, за товщею чорної води, зміяться водорості, як поліпи й аденоїди, тягнуться вони до твоїх ніг, обпікають щиколотки браслетами вічного віщого відчаю. І нема кінця цьому дну, і навіть після смерті тебе тягнутиме на темне дно антиматерії непроглядна сирість непривітного космосу. Зірвись з гачка і шрами вкриють твоє обличчя, колись таке прекрасне й невинне, а тепер заплямоване слідами загонізованої ненависті, образи, злості, заздрості, медовими рештками ліні й тінями уявних задоволень. Звільнись від гачка й тобі ніколи цього не пробачать, всі плюватимуть у твоє спотворене обличчя. Але хто доплюне з кисільного дна найглибшого озера без проточної води, де нема ані риби, ані найдрібнішої бактерії? Та коли очі живого призвичаяться до аморфної чорноти, то побачать мільярди застиглих у своїй красі воскових людських фігур, прив’язаних, як печальні повітряні кульки за ноги, без надії коли-небудь злетіти з кінця всіх завершень і звершень.
Тож ти йдеш, не зупиняючись. Тобі розриває праву щоку, але ти пам’ятаєш правила сина, що прийшов після всіх твоїх богів і миттєво скинув їх у бистру воду, як ошуканець, що боїться швидкого викриття. Тож ти відкриваєш залитого кров’ю рота в істеричному стробоскопічному дрижанні, й гілки чіпляються за ліву щоку. І от ти безпомічний ґвінплен із собачими мішками розідраних щік — шматки шкіри звисають по обидва боки обличчя, оголюючи ряди засіяних пломбами зубів. І не зрозуміти більше ані що ти відчуваєш, ані що тобі болить. Ти та надлюдина, якою тебе побачать інші, сховавши всі свої тривоги, страхи й любові за маскою смерті. Ти непроникний для поглядів інших із дна озер — тепер тебе ні розпізнати, ні захотіти. Ти й скалишся, й усміхаєшся одночасно, навіть якщо на очах сльози, на руках екземи, гнійні рани, з яких стирчить дрібне обламане гілляччя.
Білий алабай терпляче чекає на тебе он на тому схилі, озирається, висолопивши язика, й дірявить темряву ночі червоними очима. Він чекає, що ти підеш далі, і ти йдеш. Ідеш услід за білим алабаєм.
Десь за туманним Кавказом, де перебитий хребет бунтівної землі так ніколи й не дістав хоча б до дна неба, там хмари, наче моря, омивають вершини найзухваліших гір. У ранкові пасма ніжного персикового несміливого сяяння вплітаються відголоски ночі, синьою луною із-за зникомого небокраю. В таку рань гірські кози виходять на вершечки своїх чорних островів у густих ватяних хвилях хмар, щоб напитися сконденсованої води й привітати сонце та пролітні літаки. І хтось може визирнути зі своєї необачності в обмерзлий ілюмінатор та на власні очі побачити й гору Олімп, і загадковий Лесбос. От тільки замість прекрасних німф тут носії золотого руна, позолочені сонячними долонями кози, що стрибають по обвислих обрубках гір, розколотих під прямим кутом у стрімкому перпендикулярі до землі. Кози тулять свої обважнілі голови до прямовисних скель і спускаються вниз цілими й неушкодженими.