Там, за цим туманним Кавказом, живуть люди й алабаї, охороняють отари овець і ділять їжу на всіх порівну, собака ти чи людина — тут нема різниці. Суворий край, куди не втручалась цивілізація. Тут росли й визрівали чотири тисячі років пси-алабаї, запеклі вороги вовків — алабай хапає вовка за вухо, а потім закидає на сірого демона лапу й починає його душити. Споконвіку виходили родини алабаїв проти зграй вовків, і лишались розтерзані вовчі тіла на сходом сонця розпещеній землі, і велетенські білі собаки, числом удвічі меншим, аніж до бійні — в крові їхні животи, в крові їхні морди, в покусах їхні боки й перебиті лапи — вертались до своїх стад, вертались до своїх людей в надії на їжу й ніжність.
Там, поміж гір, у ранкових туманах, в розваленій хаті живе стара жінка, що всі її називають Фаріда. Кажуть, давно-давно-давно в неї було господарство, овечі отари й двадцять собак. Тепер у підніжжі, біля її заскорузлих ніг, що як гостроконечні гори випирають із густих спідниць стесаними вершинами колін, лежить тільки один сліпий пес. Пес, що звати його Туграй, брудно-білий з коричневими вухами й плямистим тулубом. Колись давно він перегризав вовкам хребти й душив їх пачками, наслідуючи свого батька, білосніжного алабая Біса. Фаріда любила Біса дивною любов’ю, і завжди, коли він повертався весь у крові, білосніжний барс гірських рівнин, омивала його сама й вела до себе в спальню, бинтувала тяжкі рани, клала на своє ліжко і всю ніч при тріпотливих заплаканих свічках співала йому пісень про поля битв і вічну славу. І на ранок, поки вся зграя шкутильгала й вилизувала одне одному рани, Біс приходив весь у блискові своєї жорсткої білої шерсті без жодної подряпини, без жодної рани.
Фаріда не показувалась по кілька днів, а потім життя вливалося в звичайне річище. Ніхто напевне не знав, скільки Фаріді років, бо скільки себе пам’ятали всі жителі долини, стільки Фаріда і її білий Біс були у них на вустах. Неприступна мигдалеока Фаріда з чорним жорстким смолем волосся та білий, із заїденим червоною кров’ю ротом, хижий велетенський Біс.
А потім якось розгніваний Джаміль, красивий та гордий, спасіння й надія всього поселення, ображений на грубу відмову Фаріди стати його дружиною, зібрав усіх, хто був принижений красунею, під її ворітьми й влаштував полювання на Біса. Не день і не два, не тиждень і не місяць вистежували кремезні, як гори, міцні, як залізо, чоловіки білого пса на обвислих хребтах неприкаяної землі. Жінки з долини прийшли до Фаріди зі смолоскипами й спалили її дім та розігнали її стада, й половина її собак полягла у бійні з чужими псами. І пішла Фаріда в гори з п’ятьма пораненими собаками рятувати Біса. І три тижні йшла закривавлена, розтерзана гілками й камінням мигдалеока Фаріда, і впало чотири її пси від загноєння ран і безсилля. Тільки молодий Туграй міцно стояв на ногах, Фаріда спиралась на нього в безмовній температурній маячні і лише тому й не падала без духу на скелясту землю.
А коли, пройшовши без упину три дні й три ночі, вони знайшли прострілене сотнею куль потужне тіло Біса, не побачили вони на ньому білої шкури, а тільки голі м’язи висушувало нещадне сонце. В цей самий час у долині Джаміль танцював із красунею Агни весільного танця в білій собачій шкурі, що нагадувала більше шкуру ведмедя, ніж пса. А Фаріда виплакала собі всі очі, й вірний Туграй віддав їй свої. І ніхто в долині не бачив з того часу ні Фаріди, ні її алабаїв.
А як усі забули історію про сніжно-білого Біса і його непокірну хазяйку, мигдалеоку Фаріду з чорною душею, і давно вже помер і Джаміль, і Агни його, і навіть їхні діти, то спустилась однієї зими з безлюдних вічнозамерзлих вершин стара-стара жінка, ведучи за собою сліпого пса. І ходили плітки, що спустилась вона з тих вершин, де гірські кози п’ють ранкові хмари в ніжних долонях юного сонця, і що відьма вона, і що звати її, як давно забуту демонічну красуню цих місць, Фарідою.
Так бабцю й стали називати — Фаріда. Ніхто, щоправда, не питав, як її звати насправді. Хоча на це ім’я стара моща не відгукувалась, бува, прибіжать діти, а вона води дістає з колодязя собі й псу, а діти замість того, щоб допомогти, кидають у них землю й кричать: «Фаріда-Фаріда, що нікому не дала!», і тільки як почне сліпий алабай гавкати по вітру й тривожити своїм риком правічні гори, то діти й повтікають. Тільки один чи два рази чули мандрівники, як звала стара жінка свого пса Туграєм, і то, можливо, це їм почулось, адже у страху великі очі й нагострені вуха.