А коли хтось заблукає в тих горах, хтось ніжний душею, то, розповідають, виведе його з чорної згуби білий алабай. І знати б, як звати примарного пса, щоб назавжди забрати його з собою. Але щойно світанок торкнеться підніжжя ночі, позолотить її пальці й долоні, випалить її чорні злі очі, то й щезне білий пес. Лишень коли ніч густа, а темрява безпросвітна й немає ані вогника, ти йди за білим алабаєм і не звертай з його слідів, і не озирайся, хоч би яким глибоким було озеро, хай би якими високими видавалися гори.
Мис Доброї Надії
Дівчинка ледь продерла очі. Їх продуло, так наче вона сиділа десь на протязі — очі повнились кислицями, ніби гноєм. Хоча то цілком міг бути і гній. Хоч би про який протяг йшлося, він однозначно був меншим лихом, ніж цей вітер. Мала відкривала очі, кліпаючи ними, наче хлюпаючи в каші з білої жижі. Але в них миттю залітав пісок, і вона навіть не жмурилась, а просто піднімалася з холодної землі навпомацки із заплющеними очима. Дівчинка розгледіла якийсь дім віддаля, але не так, щоб дуже. Розвернулась, аби стати по вітру, щоб він дув їй у спину, й аж йойкнула, до того ж голосніше, ніж хотіла. В обрій врізалося холодне північне море. Посивілі хмари гостро вирізьблялися за білим сухотним сонцем, вкладаючись на непригладжене плесо морської лінії спати. Хвилі бігли й бігли і набігали одна на одну, і придушували одна одну, притоплювали, задихаючись білою піною на кінчиках своїх нетривких, миттєвих життів. Далі вони, добігаючи берега — прямовисної скелі, з виводком смертоносних дітей-каменів, що рясно розляглися в підніжжі матері-мису, — розбивалися об нього в останній вияв життя, зрештою, як і перший, — у крик.
«Де я?» — подумала дівчинка. І справді, де? Але жодна звивина, жоден нейронний контакт не сколихнувся від цієї її думки. Мозок, як і душа, й серце мовчали. Ніби пустота огортала її з усіх боків утробним ніжним материнським теплом. Ніщо не прокидалося в маленькій голові, обрамленій сплутаним каштановим волоссям, що його рвав на пасма вітер, ніби хотів зірвати й розвіяти над Мисом.
Дівчинка розвернулась, кутаючись у кволенький плащик, що тріпотів безвольною ганчіркою на вітрі, намагаючись зірватися в прірву. Вона прикрила очі й пішла вбік будинку, лиш іноді позираючи, щоб перевірити напрямок руху. Її компас, схоже, не тримався чітко прокресленої мозком лінії як найкоротшого маршруту з точки А до точки Б, її постійно зносило вправо, вбік іще одного урвища.
Дитина вдихала повітря, і воно, здавалося, обпікало, було неприємним, наче її гортань ніколи раніше не турбував цупкий зв’язок вуглекислого газу, кисню й азоту. Холод пронизував до кісток, минаючи безвольну ганчірку-плащик і легеньку вицвілу сукенку блакитних тонів, що сягала самих п’ят. Коли дівчинка врешті додріботіла своїми куцими дитячими ніжками до воріт будинку, ті здалися їй велетенськими.
«Тут мають жити велети й дракони», — подумала вона, налягаючи всім своїм м’яким тільцем на ворота, щоб потрапити всередину.
Будинок, що здалеку здавався рибальською хатинкою, зблизька виглядав понурим і покинутим. Складений із почорнілих дерев’яних балок, він здіймався посеред просторого двору помешканням не велетів, але відьом, які нічому й ніколи не дивуються, як перезрілі тисячолітні секвої, що височились непрохідним лісом поза домом. З ворітьми не вдалося, й дівчинка протислась у щілину між ними та непривітним парканом із частоколу й побачила на подвір’ї десятки кролячих кліток. Незграбні, неоковирні, зроблені чи то наспіх, чи спеціально так само грубо, як і паркан та дім, з товстої поржавілої сітки, наче кролі були вовками й могли перегризти щось тонше, а згори накриті так-сяк припасованим рубаним шифером. Ці клітки ховали від світу запечатаних сюди лишайних, поскубаних чорно-сірих кролів із червоними злодійкуватими очима. Дівчинка наблизилась до кліток, позазирала крізь дірки в потужних сітках — кролі цілими своїми кодлами шугалися від неї, ніби досі не бачили ніяких людей. Дикі й скуйовджені, вони почали вищати, топтати одне одного, намагаючись забитися в якомога віддаленіший куток — і так вони стали схожі на один до смерті наляканий організм із брудного хутра, різців та пазурів.
Дівчинка попрямувала до дверей. Величезні, зроблені із суцільних дощок старезного дерева, вони також не додавали привітності цій оселі. Мала постукала у двері за допомоги міцно прибитого до них залізного кільця й відійшла, про всяк випадок, зі сходів вузького ґанку, щоб, принаймні, охопити поглядом того, хто міг би бути настільки великим і потужним, аби ці двері відчиняти й зачиняти щодня. Вітер надував її плащик, наче вітрила маленького корабля, готового чкурнути між незворушних фьордів геть у відкрите море. Але ніхто не відчинив. Свистів вітер, чухалися кролі, та ніхто не порався в домі, не вставав, не кректав, не йшов до дверей, навіть не дихав.