Дівчинка знову підійшла впритул, постукала залізним кільцем іще раз, потім ще раз і припала вухом до холодного дерева. Здавалося, вона чула, як рухаються, тривожаться й живуть усередині міцної породи, в деревині, колонії термітів, як переливаються з епіцентру стуку до країв дверей цілі венозні магістралі комашиних потоків. Дівчинка чула, як течуть ріки десь дуже далеко, як стогне напружене повітря в полях за лісом, як чухмаряться кролі, як виє вітер, заповзаючи до шпарин дому, як стукає в скронях, ближче до вух, її власне серце, але нічого, нічого такого, що ознаменувало б наявність життя там — за цими глухими почорнілими дверима. Тоді вона взялась за залізне овальне кільце, що ошпарювало холодом і шерепатістю іржі впивалося в маленькі ніжні руки, й потягла на себе з усіх своїх дитячих сил. Двері, гальмуючи об прорізаний давно-давно поріг, піддалися. Й крізь утворену шпарину дівчинка протислася всередину дому.
— Добрий день! Є тут хто?! — гукнула вона в просторий незатишний коридор, що переходив у величезну кухню.
— Я зайшла до вас, там страшенний вітер! Ау?! — прокричала затим і, самотіючи посеред велетенського дерев’яного дому, додала вже зовсім пошепки: — Ну хоч хто-небудь.
Але тільки вітер зрешечував своїм гулом дім у шпаринах потужних дощок.
І раптом дівчинку пройняв страшенний холод та скрутив гострий біль у животі. Вона впала на підлогу, обіймаючи коліна, завила і стислась у зиготу якогось єства — не людина, не тварина, просто живий кавалок тіста, не годний ні до думок, ні до розмноження, ні до смерті. В її свідомості застробоскопила реальність, голову стисло й потягло виблювати все, чого й так не було всередині — насмішка живої матерії, тіло окремо від духу показувало, яким жорстоким і болючим може бути існування.
«Не треба, будь ласка, не треба!» — прокричала дівчинка. І щойно ці слова злетіли з її вуст, як її скрутило ще більше, а в голові зазвучав чийсь чужий голос. Вона розплющила очі і в спалахах спазмів побачила цвяха, що валявся поряд. Дотяглася до нього, випроставши тоненьку ручку, й почала нашкрябувати щось на підлозі. Щойно ж вишкрябла послання, її різко відпустило, і знесилене тіло розслабилось, а сама вона відключилася.
Коли дівчинка знову розплющила очі, стояла вже глупа ніч. Погляд застилала темрява, й малій могло здатися, що вона осліпла, якби не самотня запалена свічка на височенному столі. Дівчинка хутко підвелася, гукнула в темряву:
— Хто тут? — і не почула жодної відповіді, окрім шарудіння сонних кролів знадвору.
— Тут хтось таки є! Ви запалили свічку. Де ви? Де я? Хто я?! — почала сколихувати глупу ніч дівчинка.
Але нічого. Нічого такого, що можна було би прийняти за присутність бодай когось живого, окрім неї й недоумкуватих кролів, — нічого не відлунювало, не звучало, не шепотіло, не билося, не дихало й не жило в цих дерев’яних стінах. Тоді дівчинка зіп’ялась на ноги, надто різко, щоб не впасти знов. Закрутилось у голові, й вона присіла на місце свого нещодавнього скніння. Долі були нашкрябані якісь слова. Вона не могла розібрати власних каракулів і не могла вичленувати з пам’яті змісту того, що промовляв їй голос. Мала підвелася знову й похитнулась, завалюючись набік. Добре, що в темряві погляд чіплявся за джерело світла й не гуляв, не плутався уламками реальності, замкненої в стінах дому. Вона підійшла до столу, стала навшпиньки й ні — дістала тільки його краю. Тож пішла тягни-штовхай підсувати громіздкого стільця під потрібний край столу. Хто міг сидіти на таких стільцях? Хто міг їх запросто перетягувати туди-сюди, коли потрібно міняти свічки в лампах під стелею? Хто міг узагалі без стільця діставати тої височенної стелі? Хто б міг, його тут не було, й нікого не було. Мала забралася на стільця, сіла на нього, переводячи подих, і легко дісталася кимось дбайливо запаленої свічки.
«Мене люблять, мене напевне люблять, якщо запалюють такої ночі для мене свічку», — подумала дівчинка й підтягла свічку в мідному підсвічнику до себе, поближче до краю.
Тепло вогню струменіло поверх білого стовпчика з грубого воску й жиру. Дитина почала зазирати в нього, вдивлятися, як у рідного, як у свого єдиного співбесідника.