— Хтось запалив тебе, хтось думав про мене, — проказала вона, й блакитні її очі здавалися пронизливо іскристими посеред цієї безконечно самотньої ночі.
Дівчинка раптом зрозуміла, що тут — на довгі-довгі милі навкруги — нікого нема. Присутність голосу й духу, яку вона відчувала од самого того моменту, коли розплющила вперше очі, покинула її. Тут була лишень вона з вогником, і за стіною кролі. Мала простягла долоні до свічки, наче хотіла взяти ними вогонь, відірвати його від воскового кореня й понести, сховати десь у нетрях дому разом із собою. Свічка й гріла, й обпалювала. Дівчинка взяла її й поставила на стільця, потім злізла сама й пішла читати власні каракулі.
На підлозі було вишкрябано погано зрозумілим почерком: «Нагодувати. Пробачити. Відвести на Мис». Кого нагодувати, кого пробачити, куди відвести — дитина не розуміла. Та все ж стало легше — вона тут не була сама, хтось щось від неї хотів.
Дівчинка, надто стомлена, щоб думати далі над усім цим, почимчикувала зі свічкою в руках углиб дому. За вітальнею-кухнею розпласталася велика простора кімната, щось на кшталт спальні. Її стіни з дерев’яних дощок стугоніли шпаринами й дрібними дірками, виїденими не то термітами, не то щурами. Вітер посвистував по кутках. Збоку виступав велетенський, як і все тут, камін, а перед ним лежав посірілий матрац з несвіжою постіллю. В кімнаті на стільцях мала познаходила шкури якихось тварин та жорсткі кусючі верблюжі ковдри. Поставила свічку на прикамінний виступ і все це по черзі згребла собі на ліжко.
Потому закуталась у ковдри й шкури, лишивши назовні тільки свого носа, — крихітне звіря, вона хутко віддалася світлому й доброму сну.
В її сні жінка, яку чоловік називав Мартою, а вона його Віктором, ходила в легкій напівпрозорій білій сукні туди-сюди, час від часу потрапляючи до променів вечірнього серпневого сонця — жовтого, теплого, останнього. Контури її тіла вирізьблялися в мішкуватій безформній сукні. Марта всміхалася і все повторювала: «Віктор, мій мандрівник, Віктор». Повторювала таким глибоким, низьким, посрібленим пристрастю голосом, що від цих слів усе її єство наповнювалося жовтогарячими океанами ніжності.
— Вікторе, — прошепотіла вона, підходячи впритул і розсуваючи його коліна своїми тонкими, наче недооформленими, підлітковими ногами.
— Марто, — шепотів він, беручи її обома руками за сідниці, притискаючи низ її живота до своїх губ.
Жінка розстібнула його штани, він підвівся, щоб вона приспустила їх і могла сісти на нього згори. Марта пустила руку собі в проміжину й направила його член у себе, трохи побалансувала над ним, лиш ледь торкаючись ніжністю своєї плоті його напруженої здибленої голівки. Потім сіла, пливучи спраглим поглядом, на нього й занурилась до океану звуків та почуттів.
Рухаючись повільно, повільно підводячись та повільно опускаючись, щоб відчути кожен порух Віктора в собі, Марта почала, задихаючись, говорити: «І так буде завжди. Я завжди кохатиму тебе, навіть якщо богиня Сонця не встане більше, а зорі, сестри її, не розплющать свої очі на небосхилі. Я все одно завжди кохатиму тебе».
Віктор впивався руками в її сідниці, оголював її груди, цілуючи їх, вдихаючи її слова разом із поцілунками. А потім полинуло світло, потоки терпкого солодкуватого світла, що заповнювали Марту зсередини й досягали самого її сонячного сплетіння. Там горіла прекрасна квітка із тисячами золотих пелюсток.
Марта лежала горілиць, гола і втомлена, млосна, від спраги облизуючи шорсткі губи, й казала:
— І що далі?
— Далі? — перепитав Віктор.
— Тобто тепер, — засміялася Марта.
— Тепер? А тепер у нарешті нашому домі настане тепер, — він кусав її за вухо.
— Пройдисвіт, не заговорюй мені зуби, я на цілий рік відклала роботу над дипломом.
— Ну що ж, ти продовжиш свою наукову роботу, а я продовжу будувати кораблі. І так ми будемо жити. Я ходитиму на базар і купуватиму рибу. По суботах у нас буде рибний день.
Марта всміхалась і перебивала його.
— Цур, я готуватиму салат. Я не вмію готувати рибу, тож за мною салат. Ми запрошуватимемо друзів на вечерю?
— В суботу? — дивувався Віктор. — Ні, в суботу ми нізащо не випхаємо їх із дому. Я маринуватиму баранячу ногу на неділю. А в суботу ми будемо тільки вдвох чи коли-небудь утрьох. Але друзів треба запрошувати в неділю — щоб вони не засиджувалися й пошвидше бігли додому, на низькому старті.
— І всю суботу ми будемо кохатися, — казала Марта, різко підводячись і цілуючи його в губи.