— А тебе стане? — питав Віктор.
— Мене? Завжди... — ніжно шепотіла Марта.
Дівчинка прокинулась, їй було ніяково від свого сну. Вона не знала ні цієї Марти, ні цього Віктора. Підвелась на ліжку — все лишалося на своїх місцях: вона в домі, дім на Мисі, Мис над морем, море під небесами. І навіщо вставати такого сірого сухотного ранку? Мала всю ніч вовтузилась у шкурах і ковдрах — у неї з’явилися кубла на голові, наче якісь умілі майстрині всю ніч валяли з її волосся чагарники й дикі квіти. Дівчинка поглянула перед себе й дивилася так довго — на випростані й куці ноги, які й мають бути в дітей, — мала часу, щоб просто так сидіти й дивитися.
Потім стягла одну з кусючих ковдр із диким ворсом, вкуталася в неї з головою, трикутничком заламуючи над маківкою, як хатку. Хатка йшла хатою й тягла за собою свої подоли. Ногам було дуже холодно. Дівчинка сумно роздивилася спальню, що її за таку загалом нічого, окрім несвіжого посірілого матраца, й не видавало. Кімната як кімната, така сама, як кухня-вітальня, тільки не кухня й не вітальня, а просто кімната як кімната з каміном.
Хатка з верблюжої ковдри полопотіла на кухню й засміялася. Дівчинка уявляла, що там хтось буде, але цей хтось так швидко тікає й так майстерно ховається, що знайти-зловити його немає найменших шансів. Тупотіла ногами, шурхотіла своїм шерстяним вігвамом з кімнати до кімнати, забиралась під стіл, і ніхто їй слова поганого, як і хорошого, звісно, не сказав. Знайшла тумбу з матерією, поряд із посірілим матрацом, і все звідти повикидала — все, як тхір чи кіт, передніми руками-лапками повигрібала на підлогу і сміялась. Там дівчинка знайшла грубі кавалки тканини й пообмотувала ними обидві свої ноги, позав’язувала шматки, наче сандалі, навколо стопи мішковинними мотузками. Знайшла довгу спідницю й штани. Штани не взяла, а в спідниці проробила рукава-дірки, й вийшов светр.
Ось така, вся запакована, мала налягла на двері й відчинила їх знову, тепер назовні, лишаючи світлі свіжі рани внизу, на дощатому ґанку.
Вітер і не думав вщухати. Заповз дитині в кубла волосся й оселився там, підіймаючи час від часу скуйовджені вихри в сіру вись. Дівчинка підійшла до кліток із кролями. Кролі вили й вищали. Блюдця в клітках були без води, лежало недогризене капустяне листя. Обійшла дім, за ним знайшла сарай, там валялися качани капусти, замерзлі покорчені голови буряків, товста морква з бородатим корінням. Дівчинка набрала доверху в свої маленькі схрещені ручки капустяних та бурякових голів і понесла їх до кролячих кліток.
Коли вона відкривала шиферні дахи, тупі кролі збивалися докупи, дерлися одне на одного, ховаючись якомога далі в куток. Мала кидала їм капустяне листя й зморщені буряки. Звірі перетворювались то в тій, то в цій клітці на безформну живу масу, що з неї стирчали ноги, різці та вуха. І все те сопіло, шморгало, десятками очей кліпало, короткозоро мружилось, не розуміючи ні цього світу, ні якогось іншого.
«Кролі, ви такі тупі», — промимрила дівчинка й відчула, що ці самі кролі, якщо й не розуміють, то, принаймні, стовідсотково знають, що вона тут, що вона жива.
На задньому дворі в покришеній інеєм траві стояв обмерзлий колодязь. Відро з гуркотом і передзвоном сталевих ланцюгів полетіло донизу, вдаряючись об кам’яні стінки й лунко стогнучи, і десь не так глибоко, як могло здатися, брязнуло об воду, потонуло. Дівчинка глянула вниз — чорна темінь. Вона плюнула кілька разів довгою тягучою слиною, а потім зауважила, що не варто туди плювати, бо це ж очевидно. Очевидні речі приходять у голову завжди запізно. «Зрештою, що кролям станеться?» — думала дівчинка, докладаючи недитячих зусиль, щоб викрутити заіржавілою корбою відро води нагору.
Нести повне відро теж було непросто. Півбіди відв’язати від нього ланцюга, півбіди — не впустити назад у колодязь, хоч би як хотілося погратися, а заодно й поприв’язувати ганчірок до ланцюга, щоб виміряти, яка ж насправді тут глибина? Все то було півбіди. А от нести це відро, що його для того доводилося всіма скупими силами підтягати до підборіддя, перегинаючись назад, це вже була повноцінна така собі біда-біда.
«Біда-біда», — повторювала дівчинка, вихлюпуючи воду то тут, то там, а все більше собі на саморобні чуні з густої шерсті, що намокали й не були вже ні теплими, ні такими, як із шерсті.
Ще важче виявилося наливати всім тим кролям воду.
«Може, хай би повиздихали?» — подумала дівчинка, й відразу ж передумала: окрім цих кролів — поряд хтозна в радіусі скількох кілометрів — певне ж, немає жодної живої душі.
Вона сиділа біля кліток натомлена, гризла капусту, позирала на тварюк, міркуючи, що вони взагалі-то м’ясо. Але як, як із от такого худого-тупого-неприємного створіння, що, знай собі, тільки жує та вищить, робиться смачна запашна вечеря у вигляді запеченого кролика в сметані? Ні, дівчинка цього не знала й продовжувала гризти капустяне листя.