Потім піймала найкомунікабельнішого кроля, що той, принаймні, не кричав несамовито, коли вона брала його на руки, й почимчикувала, цупко тримаючи за вуха.
Дитина стояла, витягнувши руку з кролем над Мисом, вітер скуб її кошлате волосся. Кріль видирався, як міг, нервово намагаючись дістати, намацати задніми лапами якусь уявну подобу ґрунту, хоч він напевне не бачив той самий на півночі занурений у себе горизонт: море, яке з’їло небо, яке з’їло море, яке, своєю чергою, з’їло море. І хоч дуже ймовірно і, швидше за все, так і було — всього цього кошмару кріль не бачив і не розумів, — але напевне відчував, що під ним до сотні стрімких скелястих метрів та щедро пророслий частокіл зі щербатого каміння. Кріль видирався, а дівчинка сміялась, вона думала, який же він дурний: що сильніше пручатиметься, то ймовірніше вона його впустить. Це точно. Це точно. Раптом малу кольнуло в саме серце, і вона рвучко забрала кроля з-над безодні й притисла до грудей.
«Тихо-тихо, я більше не буду», — проказала дівчинка кролеві, чиє серце в нарощувальних темпах децибел от-от мало б розлетітися на шматочки.
Мала занесла кроля в дім — вона відчувала себе винною й хотіла, щоб кріль її пробачив і став найкращим другом, щоб пережита разом вина й загроза неминучої смерті зблизила їх, як нікого в цьому світі. Але кріль тільки перестрибував з місця на місце по дощатій підлозі й відкладав купки свого кролячого лайна — від зазнаної травми він почав неконтрольовано дефекувати й тут і там, і тут і там. І не було жодної можливості взяти його до себе в ліжко, аби не бути обгадженою у своїх найтепліших пориваннях віднайти трохи дружби на цьому Богом забутому Мисі.
Дівчинці нічого не лишалося, як віднести кроля назад у клітку й більше не брати на руки гівнюка, чий сфінктер повністю втратив будь-який зв’язок із керівним центром самого кроля.
День заходився вечоріти. Важкі хмари опускалися нижче, збивалися в щільну матерію, наче й не з невагомих випарів води вони зіткані, а вирізані з отруйного свинцю.
«Нагодувати. Пробачити. Відвести на Мис», — повторила про себе перед сном, наче молитву, дівчинка, не розуміючи, ані що воно означає, ані що їй тут робити далі, й заснула.
На ранок вона так само піднялася з ліжка, вичухуючи з очей свербіж і кислиці, позіхнула, пометляла ногами, дивилася довго-довго перед себе в нікуди і в побілену дерев’яну стінку, а потім встала й вирішила, що сьогодні найкращий ранок, щоб звідси піти. В домі було затишніше, аніж би не було ніякого дому, з кролями було краще, аніж би не було нікого живого взагалі, але ж треба й честь знати. Мала замотала ліпше собі ноги, відшукала там само в комоді стару, але дуже теплу в’язану тканину, якою запнулася хрест-навхрест, і вкрила голову, як старі жінки. А ще знайшла чималий шмат ганчірки, в який поклала собі кілька голівок капусти й трохи буряків, зв’язала те все й перекинула через плече. Нехай хтось інший, зрештою, хтось, хто хазяїн цього всього, той велет, що все тут полишив на невизначений строк, нехай він про своїх кролів і дбає, годує їх, а вона, дівчинка, пішла.
Вітер все так само завивав і ревів, здавалося, тягнув її назад. Але теплі речі робили своє, мала могла так іти і йти, довго й далеко, назустріч невідомому. Невідоме ж чекало майже відразу за частоколом огорожі. Окраєць скелі відділяв від іншої частини суші високий ліс древніх могутніх секвой.
Секвої проростали незворушними вартовими, гублячись десь там, у небі, затягнутому туманами. Дівчинка дріботіла ногами, постійно задираючи голову вгору. Таких великих дерев вона не бачила ніколи. Хоча, що вона бачила, що колись там відчувала, не могла того згадати. Пам’ять її була схожа на цей ліс — могутнє коріння виповзало з землі, розривало її своїм нестримним пульсом життя, а верхівки зникали в недоступній висі без жодних шансів, жодних натяків на світ, що відкривався їм згори. Мала підійшла до одного дерева, що здалося їй теплим і добрим. Вона обійняла стовбур, розставивши руки на всю шир, і припала до вогкої грубої деревини. В ній текла кров, нуртувало життя, в ній не гули терміти й смерть, як у домі, — це було щось зовсім інше. Дівчинка вдихнула, втягнула в себе промоклий, м’який солодкуватий запах деревини.
«Мабуть, мокрі дерева пахнуть, як осінь», — подумала дівчинка і, щаслива, пішла далі в ліс, лишаючи велетенську добру секвою стояти там і скрипіти верхів’ям під натиском вітру — десь високо, дуже далеко вгорі.