Дороги не виднілось, але велетенські дерева вимагали багато місця й росли одне від одного на відстані витягнутих рук, зберігаючи рятівну дистанцію. В лісі було безвітряно. Внизу потужні стовбури стримували натиски стихії. Лиш десь угорі, у верховітті, стоншені секвої протяжно вили. А ще дівчинці здавалось, вона чує якісь інші далекі звуки. Мала зупинилася, прислухалась і почала розрізняти, розрізати, розділяти звуки: ті, що долинали з високості, — летіли налякані зграї птахів та вібрації землі з-під ніг — щось велетенське гупало потужними лапами.
І раптом ззаду затріщало гілляччя під швидкими ногами, а прямо за ним упало собі дерево, потім іще, й почувся страшний гуркіт. Дівчинка закричала й інстинктивно присіла.
— Давай, біжи! Бігом! — гукнула їй дівчина років двадцяти. Її скуйовджене руде волосся розсипалося в повітрі від швидкого руху. Вогненна незнайомка пронеслася швидко та впевнено, і малій нічого не лишалось, як побігти за нею.
— Стій! Почекай! — кричала дівчинка, марно намагаючись своїми ногами-коротульками встигнути за втікачкою. Звуки бігу невидимих велетенських лап і страшний гуркіт почали віддалятися й нарешті майже згасли.
Дівчинка впала, її голову стисло тим самим спазмом, що й за день до цього. Вона намагалась, вона зціплювала кулачки й хапала та рвала ніжними пальчиками землю. Але світло зрештою вимкнулося в її голові, лишивши тільки слід від тривожної хвилі рудого волосся в пам’яті, наче викарбувані сліди сонця на сріблом затрушеному дагеротипі — невагомі й невловимі.
Коли мала прокинулась, сонце вже завершувало свій похід по небосхилу. Поряд на землі було вишкрябано: «Не можна полишати Мис». На пальцях дівчинки зяяли рани, забруднені землею. Холод просочився в усі куточки її тіла. Мала, плачучи, вивертала покручі-руки та підібгала затеклі ноги — намагалася підвестись, але припадала до землі від тремору в кінцівках, у терпких мурашках, що бігали марафон по її тілу, відбираючи певність у ногах. Сонце нестримно падало, чіпляючись промінням за верхівки гігантських секвой.
Дівчинка врешті випросталась, витерла сльози і, згадавши про незнайомку, прокричала в ліс: «Ти тут? Агов?! Тут є хто-небудь?»
Але, як і раніше, ще зранку, м’який безвітряний спокій лісу ніщо не порушувало. Мала прислухалась, стогонів не чулося. Засмучена, вона поспішила вперед. Скоро мала впасти ніч, а дівчинка й гадки не мала, де тут сховатись. Та якось несподівано замаячило рятівне узлісся. Дитина не повірила своїм очам. Побігла все швидше, швидше, щоб задиханою, розпашілою — з-під тканини повилітало неслухняне волосся — вибігти на Мис.
Перед її очима простягся той самий шмат землі, що обривався різко в суворе спінене море, а попереду все так само чорнів дім і чувся кролячий виск. Кролі за день зголодніли й, можливо, навіть відчували, що їх покинули у цих дротяних тюрмах, лишивши напризволяще. Мала не розуміла, як таке можливо: коли вона впала, вона дезорієнтувалася? Чи, може, вона так злякалась, коли бігла за дівчиною, що не помітила, як та змінила напрямок руху? Можливо, незнайомка тепер у домі?
Хоч би як воно було насправді, тим часом сонце прощалося з Мисом останніми спалахами, потопаючи у воді. Дівчинка вирішила поспати, а завтра знову вирушити в дорогу.
Дім був зачинений, кролі негодовані, нічого не чіпано — все, як вона й лишила зранку.
Нагодувавши тварин, мала міцно зачинила за собою двері та вкуталась у свої ковдри й шкури, поринаючи до теплих в’язких обіймів ночі, захищеної від хижих морських вітрів кусючим верблюжим ворсом.
Зранку дівчинка зодяглась і чимдуж почимчикувала до лісу. Вона йшла швидко, не зупиняючись, насторожено вслухалась у вологу тишу й зовсім скоро знову вийшла на Мис.
Потому розвернулась і вже побігла вглиб лісу, щоб через деякий час знову сюди повернутися. Вона не розуміла — як і чому? Дівчинка в розпачі попрямувала до обриву — можливо, там знайдеться якась відповідь, хоч якась дорога.
На Мисі її чекали потужні пориви вітру, та вони були лагідними, не гострими, як перед домом, а м’якими. І хоч волосся її звивалося догори і всю її, здавалось, потоки повітря намагаються підняти, дівчинці було затишно. Вона підійшла до самого краю, камінці сипалися у спінену безодню в десятках метрів під її ногами. Але ніякого шляху тут не було, ніякого натяку навіть — прямовисна скеля стрімголов неслася вниз, розгубивши по дорозі до гострого каміння всю надію, сподівання та здоровий глузд. З усіх боків Мис омивався розбурханим морем.
Дівчинка, тиха й безнадійна, повернулася в дім, і, незважаючи на кролячий виск, ще завидна зарилась у свої барложі ковдри й заснула.