Марта сиділа навпроти залитого дощем вікна й готувала дедалі більше їй ненависне різотто. На стіні позаду неї висів велетенський ватман із написаним на ньому ієрогліфом «Аі», що означає любити. Велика глиняна миска із салатом була затоплена до країв солоними слізьми, лимонним соком і м’якоттю помідорів.
«Чергова субота, як гидко», — думала вона. Хвилинна стрілка на годиннику добігла якоїсь конкретної і символічної для Марти позначки, після чого жінка різко підвелась, схопила міцною рукою миску з салатом, другою ненависне різотто й послала все у смітник. Вечеря на двох осіла на його дні, дифузуючи з гниллю і пускаючи паростки смерті у своє черево. Вино з келихів Марта розмашистими рухами повідправляла до вмивальника. Стала никати по шухлядах — не знайшла. Пішла шукати до кімнати по сумках — не знайшла. Десь у закинутому аж на шафу рюкзаку-ведмедику нарешті надибала одну цигарку. Суха, стара, як старовинна скринька, сигарета пахла ацетоном, папером, бензином, старістю, тобто всім, чим можна, окрім тютюну. Але це не той випадок, коли хочеться тягнути в себе смачний медовий тютюн із люльки, як на малюнках дитячої книжки про Гобіта. Марта й сірники ледь знайшла, і закурила, прикашлюючи.
За вікнами стікав смугами відчаю дощ, перетворюючи некрасиву сіру висотку навпроти в імпресіоністичне диво.
«Як гарно», — думала Марта. Вона відчинила вікно і впустила до квартири осінній вогкий холод, що той миттю схопив її за руки, став лащитись, підніматися до грудей, підступати до горла. Марті було холодно, Марті було байдуже.
«Все має своє завершення», — думала вона. Та як усе-таки хотілося вічного неподільного щастя. Скільки того життя в людини — якийсь спалах, мікропшик на обличчі галактики; то хто ж, хто пошкодував того щастя на такий короткий, фактично непомітний термін?
У вхідних дверях провернулися замки. Клац, клац тими замками, наче хтось залізними дротами пестив відкритий розкурочений спинний мозок Марти. Вона інстинктивно стислася, наче хотіла уникнути удару, й не уникла.
Віктор, спльовуючи до носовичка перегар та залишки неприємних думок, що він стирав їх алкоголем, хотів пройти повз. У квартирі всюди було темно. Віктор знав, що Марта стоїть на кухні, знав, що вона дивиться на дощ, та зовсім не знав, що їй зараз сказати. Але, зачувши запах сигаретного диму, не втримався.
— Це ти на зло мені? — кинув запитання в темну кухню ледь висвітленому ліхтарями контуру Марти.
— Ні, це я на зло собі... чи для себе — ще не розібралась.
— Так ти тримаєш свої обіцянки? — Віктор дивився, як залишки сивого диму розтікалися навколо Марти, створюючи ореол якоїсь далекої туманності, такої ж далекої, як і вона сама тепер.
— Та ми багато чого одне одному наобіцяли.
Марта розуміла, що час розлютитися, час показати, де її територія, де та зяюча межа, за якою все стає ворожим і на якій вони вже дуже давно балансували з Віктором. Хотіла, але не могла. Думала тільки над тим, що воно глобально призначалося не для людей. Тобто вона давно вже привчила себе, що бути щасливою — це її право, її мета і завдання. Та все ж глобальним законам буття важило лиш анонімне й безперервне продовження життєвого ланцюга, а її щастя, чи будь-чиє, цим ланцюгом не передбачалося.
— У мене зараз складний період, а ти ніяк не допомагаєш пройти його.
Віктор не чекав такого тихого суму. Він бачив, як Марті боляче, але раптом зрозумів, що вона, попри все, готова від нього відмовитись. А чи готовий втратити її він, Віктор не знав.
— Я сотні разів просила тебе поговори зі мною, але ти закриваєшся, уникаєш. Я, наче шматок комети на периферії галактики, накручую свої мільйони років у темноті й самотності найвіддаленішими орбітами.
Віктор підійшов до Марти й обійняв.
— Я тебе люблю, — він так і сказав.
Марта якось стримано посміхнулась, власне, стримуючи не радість, а біль. І так вони й стояли лицем до лиця з осіннім вогким холодом, що, наче передсмертні маски, знімав морозним подихом воскові відбитки їхніх облич — такі тихі у відчайдушному пошуку надії.
Дівчинка зазирала до кролячих кліток, перевіряла крізь квадратики решітки, чи тато-кролик і мама-кролик не познімали свого одягу. Хто з кролів самка, а хто самець, дівчинка не могла знати, тому розподілила ролі між своїми вухастими друзями суто номінально. Знерухомлений тато-кролик часом кульгавив по клітці у твідовій шматині, що віддалено нагадувала піджак, а на думку дівчинки, саме ним і була. Вчора тато-кролик зламав ногу, й вони гуртом його лікували. Дівчинка подумала, що для певності треба ногу зафіксувати, тож прив’язала до задньої лапи нещасному кролеві з отупілим кошмаром в очах дерев’яну паличку, розтягнувши тугу лапу на всю її довжину. Тепер поранена істота майже не пересувалась, лежала розпластаною.