«Будемо шукати дорогу до магічної Індії самотужки, будемо відкривати невідомі світи», — так, здається, вона тоді йому сказала. Яка дурниця, до Індії літають літаки, й нічого магічного, окрім магічної малярії чи магічного перекруту кишок, там немає, на Мартину думку. На стіні справа Марта вперлася поглядом у велетенський ватман із написаним ієрогліфом «Шінобу», що означає терпіти.
Віктор спитав у лікаря таке: «Як вона?» А лікар відповів так: «Вона, можливо, й ніколи не зможе оговтатись. Ти стаєш обезціненим, випотрошеним, і все втрачає сенс». Лікар хотів швидше піти, але Віктор заступав йому прохід, бо все збирався з силами ще дещо спитати в лікаря, але виходило тільки незграбне маятникове похитування. Лікар інтерпретував його, як нервовий розлад, і великої уваги цьому не надав.
Марта сиділа й сиділа, тихо дихала й дихала, все наче розганялася, наче розросталася вшир — і квартира і стіни її стискали. Вона зайшла на ще одне коло розгону й дозволила собі, після довгого неживого тижня в лікарні, після терапії, після всього того жаху, коли її заціпило, — все, що вона могла — встати і вийти із себе. Вийти кудись так далеко, щоб можна було лише згори спостерігати з цікавістю, як може рухатися її тіло в чужих чоловічих руках — і так може, й так може, от що означає практика. А Віктор завжди мав якусь куцу фантазію.
Віктор зайшов до кімнати, спитав, ну як вона, сказав, що лікарю видається, що їй уже краще. «Звісно, краще, дякую, любий, після групового зґвалтування, коли вже всі рани зажили, а в проміжжі тебе всю зшили назад, і туди знову можна буде, як трошки загояться рубці, пхати відповідні предмети й органи, хіба ж може бути інакше, ніж краще?» — Марта посміхнулася ледь помітно, і це й усе, що вона не сказала. Віктор підійшов ближче, та жінка була десь дуже далеко, її погляд снував по стінах із такої далечіні, до якої йому ні докричатись, ні достукатись.
— Марто, Марто, все буде добре.
Марта посміхнулася Вікторовi, навела на нього зоровий фокус і сказала:
— Милий, мені вже набагато краще. Чув, лікар сказав, що мені вже набагато краще. Ти знову десь ходив, коли приходив лікар? Де ж ти був, милий, де ж ти все ходиш?
Марта питально, без тіні злоби, дивилася Вікторові вже навіть не в очі, а десь глибше, пірнаючи до кавової гущі його чорних зіниць, топлячи в них, уже втопивши, всю себе.
Двері грюкнули раз, а потім ще раз, тільки вже вхідні. По сходах загули на віддалення кроки. А Марта продовжила й далі плавати поглядом по неіснуючих материках і морях. Там такі самі неіснуючі кораблі неіснуючим пунктиром огинали Африку, натикались на морських чудовиськ і перевозили опіум у трюмах, щоб підсадити на них яких-небудь аборигенів. Будь-яких, зрештою. Шафран ввижався Марті, але насправді то були квіти маку. Білі квіти опіумного маку, цілі поля між гір Сіаму — от би Марті в них упасти з головою й більше не знати ніколи, де тієї ночі був Віктор.
Лія прокинулась у теплому, але порожньому ліжку. Вона швиденько вибігла на кухню й нікого там не знайшла — страх надходив вже ось-ось, підступав до горла. На подвір’ї було, як і раніше, ніжно-світло у теплому віддзеркаленні сонця від снігу. Але трупиків кролів уже не було, натомість зносила на купку дрова зчервоніла від роботи Марта.
— Доброго ранку, Ліє, — проказала жінка.
Лія переконалася в тому, що Марта — не сон і не вигадка, і, всміхнувшись, мовила:
— Доброго ранку.
В домі Лія підштовхала велетенський стілець до плити. Й поки помішувала овочеву юшку, Марта роздивлялася написи на підлозі.
— А що там написано? — нервові нотки металевим присмаком впліталися в невимушений тембр Мартиного голосу.
— А ти сама прочитай, — Лія всміхалась, їй уже захотілося написати щось таке, що б Марта читала й читала, і їй би так сподобалося, що вона нікуди й ніколи більше не йшла б.
Але Марта сказала:
— Я не можу, я не розумію.
На підлозі у стовпчик було щось накалякано-покреслено трьома істеричними лініями. Лія зістрибнула зі стільця, стала пояснювати, але Марта так і не змогла розгледіти там літер.
Мала врешті підстрибнула й випалила:
— Тоді це секрет!
І всміхнулась, а про себе повторила: «Нагодувати, пробачити й відвести на Мис».
Марта, вже зовсім чомусь сумна, схилившись, раптом усміхнулася й натрусила собі неслухняного довгого волосся на обличчя.
Лія одразу потягла Марту до столу. Й поки ставила перед нею тарілку, думала, за що ж її пробачити? Хіба могла Марта щось таке зробити, бодай щось?
Раптом у Лію полетів зліплений-збитий шматочок хліба. Дівчинка знала, що хліб прилетів по Мартиній траєкторії й, відірвавшись від своєї задуми, підняла здивовані очі. Там Марта пирскала зі сміху. А що тепер Лії робити? Й вона спробувала ложкою повернути суп по тій самій траєкторії, але супом залилася, зрештою, тільки сама. Марта знову заcміялась. І Лія вже знала, як треба жбурнути їжею в Марту, але їй хотілося, щоб та не припиняла сміятись. Голосно, сильно, навіть страшно, але тільки не мовчала.