Віктор присів на краєчку ліжка, а потім приліг так, щоб не замазати штани в коричневу Мартину кров, а обличчя порівняв з її обличчям і підвів очі вгору, намагаючись спіймати ракурс її останнього погляду.
Там, на стелі, висіли старі географічні мапи, що вона колись подарувала йому, весело розповідаючи про її мрійливого мандрівника, — так, здається — він точно не пам’ятав. Стара мапа світу включала в себе магічні острови, печери сирен. Корабель чорним замурзаним ескізом раптом здійнявся з якоря й поплив по награфіченому пунктирові до казкової Індії, огинаючи Африканський континент і Мис Доброї Надії.
Лія прокинулась і побачила поряд себе табурет із тазом води на ньому, з ганчірками, що звисали по краях. Оддалік, у кінці її ліжка, лежав скручений чоловік. Лія обережно підповзла до нього. Вона порозглядала чоловіка — він їй когось нагадував, в його зморшках зачаїлася полущеною шкірою зима і старість. Раптом чоловік прокинувся, забачивши дитину, став підсуватися до стіни, щоб сісти, все ще переважною частиною свідомості будучи десь там, ніж десь тут. Уперше за своє перебування на Мисі в Ліїній голові промайнуло питання, чи сняться їм так само, як і їй, сни про інше життя? Але Лія теж відсахнулась. Від чоловіка пахло кислим, тими овочами, що лежали найдалі в погребі і вже стали підгнивати.
— Добре, що прокинулась, — прохрипів низьким заспаним голосом чоловік.
— А я довго спала? — Лія намагалася відновити хід подій після останнього свого спогаду. Вона згадала Фотографа, потім Йогана, а потім Алісу.
— Може, кілька тижнів, може, місяців, тут час іде по-своєму, — сказав, потираючи очі, чоловік, а потім додав: — Я знайшов тебе на Мисі, тобі було дуже зле.
— Думаю, мені вже краще. Я би хотіла в тебе дещо спитати.
— Угу.
— Ти дуже схожий на одного чоловіка. Його звали Віктором... — Лія вдивлялася в привітне обличчя й не боялася його, не боялася нічого загалом.
Чоловік усміхнувся й промовив:
— А як тебе звати?
— Лія. А ти? Ти Віктор? Ти знав Марту? Але ти старий, ти застарий, ти не можеш знати Марту, — дівчинка осіла й засмутилась.
Віктор вдихнув багато повітря й мимохіть, глибоко зсередини, на його обличчя виринула тепла усмішка.
— Дуже давно я любив жінку, яку звали Марта... — його губи ще тримали присмерк усмішки, коли очі повільно сутеніли, поринаючи в темний сум.
— Ти снишся мені разом із нею. Ти там зовсім не такий.
— Я прожив довге життя після її смерті. Дуже довге.
— А Аліса? — Лія не хотіла завдати болю, та серце старого стислося.
— Розбилася в автокатастрофі. А я став священиком.
Віктор помовчав трохи, а потім знов усміхнувся.
Лія стривожилась. Вона згадала правила Мису, що приходили до неї на пікові тиші й світанкового мерехтливого сонця посеред жорстких приступів. Вона не бачила особливого сенсу в тому, що пробачати не можна саме священиків будь-яких релігій, тому й не дуже вже замислювалась, як їх розпізнати. Виявилося, вони самі все про себе скажуть.
— А навіщо ти прийшов сюди? — спитала засмучена Лія. Вона не знала, що робити в таких випадках, не було ані інструкцій, ані плану дій.
— Я хотів спокутувати свою провину, розумієш, що це означає? Але не зміг. Я вірив, що тут зможу з нею побачитись.
–Тут? — Лія не могла збагнути, звідки він знає.
— Чи деінде. Припини мене допитувати, я нічого не знаю.
Віктор розізлився. Він злився на себе, що злився на дитину, й дитина це бачила.
— Тобі треба їсти суп! — гримав Віктор і бив по столу кулаком.
Так його не виводила з себе жодна жінка, окрім Марти, — неслухняна, мала свою думку й творила дрібні капості.