Вона відчула биття крил на своєму волоссі. Закричала й відсахнулася, але це був лише Ворон. Він опустився на землю поряд із нею, його груди тремтіли від частого дихання. У пазурах був капелюх Джеста, дзвіночки тихо лежали на розбитій підлозі.
Він пильно подивився на Кетрін і підштовхнув капелюха до неї.
Кет схопила його. Тканина була зношена та м’яка — вочевидь не нове придбання. Вона засунула руку всередину, дзвіночки забриніли.
Не намацала ні обшивки, ані потертих швів. У капелюсі була порожнеча, глибока й безмежна.
Дівчина просунула руку аж по саме плече, випростала пальці й тягнулася, поки не натрапила на щось прохолодне та тверде.
Висунула руку й ахнула.
Її пальці стискали руків’я меча.
Не простого, а Гостромеча. Вона відчула це всім єством. Його лезо сяяло сріблом у теплому світлі театру, а руків’я прикрашали зуби й кістки істот, яких колись ним убили.
Вона пригадала старі оповіді. Про хороброго короля, який знайшов Жербельковта в лісі й вбив його благородним Гостромечем.
Кетрін подивилася вгору. Джест досі чіплявся за спину чудовиська. Він помітив її, і його очі округлилися.
— Кетрін!..
Жербельковт брикнув. Цього разу Джест упав на землю, приземлився на бік і застогнав. Його скіпетр полетів у юрбу тих небагатьох глядачів, що скупчилися біля дверей до зали, надто перелякані, щоб бігти до виходу. Вони стояли, збившись у групи, дехто сховався в залі, решта зібралася під сходами, шукаючи бодай якогось захисту.
Жербельковт знову обернувся до Кетрін, так, наче Джест був лише докучливою мошкою, а вона справжньою ціллю. Наступною здобиччю.
Звір побачив меч у її руці й завмер.
Зброя виблискувала, ніби теж почула жертву.
Кетрін ковтнула слину й дозволила собі схлипнути. На єдину коротку мить промайнула панічна думка, що нізащо й ніколи вона не стане на зламану ногу, не візьме чарівного меча й не вийде на прю з монстром.
Потім зціпила зуби й щосили рвонула спідницю у себе з-під ніг, не чуючи, як тріщить тканина сукні. Оперлася спочатку на здорову ногу, кожен рух віддавався болем у пораненій щиколотці. Стискаючи меч в одній руці, другою схопилася за бильця сходів, підтягнулася і встала. Дихала уривчасто, шкіра спітніла. Голова паморочилася від зусилля встояти на ногах.
Однак вона змогла.
Видихнувши, відпустила поруччя й оперлася на поранену ногу. Ледве стримала крик, але не зігнулася. Обіруч обхопила руків’я меча й підняла вгору, хоч руки й тремтіли.
Жербельковт підповз ближче, насторожившись. Він принюхався, ніби відчув запах сталі або, може, крові, яка колись її вкривала.
Потім повільно підкрався ще ближче, спираючись на чотири лапи.
Кетрін хотіла ковтнути повітря, але подряпане горло не слухалося.
Ще ближче.
Вона уявила, як уб’є його. Як щосили розмахнеться мечем, розтинаючи сухожилки та хребет. Уявила, як голова потвори зі стукотом котиться через фоє.
Вона уявляла це знову й знову.
Відтяти йому голову.
Ці слова крутилися в її голові.
Чудовисько наблизилося ще на крок. Потім на два.
Солона крапелька поту скотилася з чола й обпекла їй око. Кетрін змигнула її.
— Кетрін…
Голос Джеста звучав напружено.
Жербельковт дивився на неї єдиним палахкотливим, як вуглина, оком, а по протилежній щоці досі стікала чорна кров. У розтуленій пащі на гігантських щелепах вишикувалися зуби. Ряди ікл, таких величезних, що було незрозуміло, чи зможе він закрити рота, якщо захоче.
Кетрін теж вишкірилася.
Відтяти йому голову. Відтяти йому голову. Відтяти…
Раптом Жербельковт здригнувся й відвернувся. Він метнувся через фоє, скрегочучи пазурами по підлозі, й склав крила на спині, щоб протиснутись крізь відчинені двері. У прохолодному сутінковому повітрі мерехтіли вогнями порожні вулиці.
На ґанку Жербельковт розкинув крила. Ліве крило спочатку затремтіло, але одним помахом звір здійняв тіло в небо. Струмінь повітря увірвався у фоє, і чудовисько зникло, залишаючи по собі тінь на дахах і крики болю, що стихали в ночі.
РОЗДІЛ 35
КЕТРІН ВИПУСТИЛА МЕЧ ІЗ РУК, він упав, лунко задзвенівши.
Її враз пронизав біль, щиколотку пекло вогнем, усе тіло горіло. Кетрін безсило опустилася у складки сукні. Її пульс калатав як молот, пальці були гарячі від припливу крові.
Натовп знову ахнув. Потім перелякано замовчав. Ніхто не знав, що робити. Було зрозуміло, що всі чекають, коли хтось інший на щось зважиться. Зробить перший крок.