— У країні Сердець немає королеви.
— Я знаю. Гадаю, Час пожартував із нас, або, може, Сестри зарано привели нас сюди. Але вже скоро в Королівстві Чирвових Сердець з’явиться королева, і… Кетрін, гадаю, що нею призначено бути тобі. Саме таку, як ти, ми сподівалися знайти. Ти сильна і рішуча, і пристрасна, і хоробра…
— Я? Та я не здатна дати відсіч власній матері!
— Ти дала відсіч Жербельковту.
Кет стрималась і не стала заперечувати. Тоді вона була в гарячці, у нестямі. Вона не почувалася хороброю або рішучою й сильною, але добре пам’ятала раптове полегшення, коли чудовисько відмовилося битися й утекло.
— А ще є Гостромеч, — сказав Джест, перш ніж вона встигла щось додати. — Його передавали з роду в рід у королівській родині Шахів. Не знаю, як він опинився в мене в капелюсі або як ти зуміла його звідти витягти. Кажуть…
Джест замовк, знову опустивши плечі.
— Кажуть, ним може заволодіти лише людина, у жилах якої тече королівська кров.
Кет замотала головою. Ні. Ні. Це не її майбутнє. Це не її доля. Вона цього не допустить.
— Я не королева, — прошепотіла вона, бажаючи, щоб так насправді й було. — І я ніколи не буду королевою. Це неможливо.
У Джеста потепліли очі.
— Біла Королева якось сказала мені, що бувають дні, коли вона ще до сніданку встигає повірити в шість неможливих речей відразу.
Обличчя Кет напружилося.
— Але… це сказала я.
— Я знаю.
Він облизнув губи.
— Я відразу зрозумів це, Кетрін, щойно зустрів тебе. Щойно побачив. Ти та, за ким ми прибули сюди, кого шукаємо, і можеш скільки завгодно цьому опиратися.
Кет розтулила рота, щоб усе спростувати, запевнити, що не має бажання носити корону, що знайде спосіб відмовити Королю, але завагалася, бо, крім заперечень, у неї раптом виникла інша думка.
Щось зненацька здавило груди, витісняючи повітря з легенів.
— Ти намагався вкрасти моє серце.
У Джеста смикнулася щока, і він відвів погляд.
У Кет враз пересохло в роті, вона піднесла руку до грудей, відчула розмірений стукіт під шкірою.
— Тож… усе було заради цього? Чаювання, листи, твої слова на фестивалі… усе було лише спробою вкрасти моє серце, щоб віддати його твоїй королеві?
— Украсти щось легше, — пробурмотів Джест, — коли це віддають добровільно.
Вона зрозуміла, що так воно і є. Він уже мав би її серце, якби лише попросив: вона сама була готова його віддати.
Однак натомість Джест розповідав їй усю правду.
Вона судомно вдихнула повітря.
— Тоді чому ти його не взяв? Ти ж знаєш… я впевнена, що ти зрозумів…
Кет запнулася, слова зізнання душили її. Вона кохала його. Принаймні колись кохала. Вона й досі хотіла його кохати, хоч більше й не знала напевно, чи не було все лише загадками й трюками.
Коли Джест заговорив, то здавався пригніченим і досі не дивився на неї.
— Ти ще не королева, а мене послали за серцем королеви.
Сльози туманили їй очі.
— Ось чому ти наполягав, щоб я пішла за Короля, а тим часом…
Вона схлипнула й підвелася на ноги, радіючи, що щиколотка більше не болить. Однак ледве не втратила рівновагу, коли боса нога вгрузла в м’яку землю. Вона обернулася обличчям до Джеста, хоч бачила лише його потилицю, чорне волосся спадало йому на чоло, плечі опустилися, він здавався пониклим і переможеним.
— Як ти посмів? Я повірила, що ти справді хочеш зустрічатися зі мною. Ти вдавав, що хочеш залишитись у королівстві заради мене. Моє серце — не іграшка, ним не можна гратися й викинути, коли заманеться.
Він підвів голову на ці слова, золоті очі були повні болю.
— Це правда. Не іграшка. Але я живу, знаючи, що одного дня загину на службі моїй королеві, й усі, кого коли-небудь любив, теж загинуть, і це не матиме значення. Наші жертви нічого не варті, бо це не закінчується і ніколи не скінчиться. Я вважав…
Він провів рукою по волоссю, похитав головою.
— Я вважав, що це єдиний спосіб зупинити війну. Я й досі так вважаю.
Вона склала руки на грудях.
— Тоді мені дуже шкода, пане Блазню, чи то пак Офіцере, чи як вас там. Ваша місія провалилася. Я ніколи не буду Королевою Чирвових Сердець.
Він поморщився. Від болю. Однак із надією.
— Ти не уявляєш, як хочу, щоб це була правда.
Вона насупилася.
— Чому? Ти хочеш зазнати поразки?
— Тому що не хочу зробити тобі боляче.
Він благально простягнув до неї долоні.
— Невже ти не розумієш? З тієї першої ночі в саду я більше не можу виконувати своє завдання. Я не хочу, щоб ти йшла за Короля. І навіть якби я міг якось здобути твоє серце, навіть коли розповів тобі, як жорстоко і несправедливо повівся з тобою, я не зможу віддати його Білій Королеві. Кетрін, я не хочу, щоб твоє серце належало комусь іще, крім мене.