Охоронці стояли непорушно.
— Відпустіть його!
— Кетрін! Дякувати богу!
Вона різко обернулася. З-за кущів вибігли її батьки. Король теж був із ними, і від його вигляду в Кет похолола кров у жилах, а потім мати почала душити її в обіймах.
— Моя люба дівчинко! Кохана дитино! Ти вдома! Ти в безпеці!
— Звісно, я в безпеці. Що все це означає?
— Тобі більше не потрібно боятися. — Маркіза гладила її волосся. — Ми все знаємо про напад Жербельковта: я обожнюю Його Величність, але навряд пробачу, що він наразив тебе на таку небезпеку!
Вона сказала це дещо задиристо, знаючи, що Його Величність стоїть неподалік і що, звісно, вона вже його пробачила.
— Нам сказали, що ти поранена, і що… цей лихий блазень повіз тебе до Осетрів! Ми кинулися туди, твій батько, я і Мері Енн, але тебе ніде не було, і ніхто нічого не знав, Осетри сказали, що ти до них не зверталася, а я лише про одне думала — що ти безпорадна, перелякана й поранена, а цей негідник викрав тебе і десь сховав, і робить із тобою щось мерзенне й жахливе, і…
Вона ридала, голосно схлипуючи, і в Кет скрутило живіт від жалю та сорому.
За спиною матері почувся звук, схожий на сирену. Її батько сякався в носовик, очі в нього були червоні та втомлені.
Вона помітила Мері Енн і Ебіґейл, які нерішуче тупцювали біля дерев.
Обидві були бліді й з круглими очима. Мері Енн дивилася на неї з полегшенням, притиснувши руки до грудей.
— Він не…
Мати судомно ковтнула.
— Він не скривдив тебе?
— Що? Ні!
Кет замотала головою, щойно склала докупи слова матері. Вивільнилася з її обіймів.
— Він… нічого такого не зробив. Це непорозуміння.
Вона знову обернулася до охоронців.
— Відпустіть його. Він не зробив нічого поганого!
— Тепер усе гаразд, — сказав батько, підійшовши й поправляючи пасмо волосся на голові Кет. — Його вже схопили. Не треба боятися. Його Величність запевнив нас, що більше нічого подібного не станеться.
Приголомшена Кетрін із жахом подивилася на Джеста. Він міцно стиснув губи, але, крім цього, його обличчя нічого не виражало. Від пережитої радості та захоплення не лишилося й сліду. Він переводив погляд, тепер лукавий та обережний, з Короля на охоронців, а з них на Ворона, що вмостився десь нагорі. Він не дивився на неї.
І вигляд він мав не надто невинний.
Кет насупилася і взяла руки в боки.
— Ви всі надто розхвилювалися. Джест просто допомагав мені. Ми були… — Вона вагалася, але лише мить. — Ми були біля мелясної криниці. Він знав, де вона, і подивіться! Моя нога загоїлася!
Вона підняла поділ сукні.
— Кетрін!
Мати вдарила її по руці, й поділ упав, але Мері Енн раптом затулила рота рукою. Вона бачила її поранену ногу в театрі. Вона знала, що сталося диво.
Кет насмілилася поглянути на Короля. Свого кавалера. У неї на мить стиснуло горло, але сором через розтріпане волосся та припухлі вуста був як укус комашки й відразу вщух.
— Ваша Величносте, будь ласка. Ви не можете його заарештувати. Він не зробив нічого поганого.
Король сховав підборіддя у складках плаща. Корона почала сповзати з його голови.
— Нічого поганого! — гаркнула мати, розмахуючи руками. — Він тебе викрав! Двічі!
У Кетрін перехопило дух.
— Не можу уявити, чим причарував тебе цей чоловік, — додала мати, — але викрасти тебе… один раз — прямо з-під носа твого нареченого…
Він не мій наречений.
— А ще з нашого будинку, з твоїх покоїв!
Вона голосила. Знову заплакала. Батько пригорнув її, але мати відштовхнула його, спрямувавши весь гнів на Джеста, який досі стояв на колінах, затиснутий між охоронцями.
— Мерзотник! Негідник! Як ти посмів!
Джест витримав її погляд, його щелепа тремтіла, але обличчя було непроникне.
— Мамо, припини! — Кетрін вчепилася їй у руку. — Усе не так, як ти думаєш. Він… Він…
Вона раптом замовкла й завмерла.
Її батьки знали. Вони знали, що Джест був у її покоях. Вони знали, що вона втекла з ним посеред ночі.
Вона перевела погляд на Мері Енн, у грудях защемило від зради.
Мері Енн дивилася в її очі, у сльозах, стиснувши руки. «Пробач» — беззвучно промовили її губи.
— Ми чекали вимоги викупу, — сказав батько хриплим голосом. — Ми не знали, чи побачимо тебе знову.
— Але я тут, — сказала Кет, досі приголомшена. — Мене не викрали. І викупу ніхто не вимагав. Я можу все пояснити.
— Він викрав тебе просто з цього будинку! — заревів батько. — Одну! Без супроводу! Могло трапитися все що завгодно!
— Але нічого не трапилося…
— Ти хочеш сказати, — його голос спохмурнів, ніби на горизонті над океаном збиралися грозові хмари, — що моя донька, мій ангел, пішла з ним із власної волі?