На очі Кетрін набігли сльози сорому та провини. Батько ніколи досі не дивився так на неї й ніколи так із нею не говорив.
Ніколи вона не бачила його таким засмученим і невдоволеним.
— Ти зробиш те, що скаже мати, — вів він далі. — Ти виконаєш свій обов’язок як наша єдина донька. Ти більше не осоромиш нас. І якщо Його Величність попросить твоєї руки, ти погодишся.
Кетрін замотала головою.
— Ви не можете примусити мене.
— Примусити? — закричала мати. — Що з тобою, дитино? Це ж дар! Хоч ти й не зробила нічого, щоб його заслужити.
— Ви не розумієте, — вигукнула Кетрін. — Якби лише ви зустрілися з Джестом за інших обставин… якби ви поговорили з ним, то побачили б, що він не…
Батько скинув нагору руки.
— Я не хочу цього чути. Той хлопець наробив достатньо шкоди на одну ніч, і поки не почнеш тверезо мислити й поводитися як леді, якою тебе виховували, цю розмову закінчено.
Маркіз зірвав із себе сюртук і накинув його на вішалку біля дверей.
— Ти зробиш так, як ми сказали, Кетрін, або можеш вважати, що більше не належиш до цієї родини.
Кетрін стиснула щелепи, в очах стояли сльози. Думки проносилися в її голові, били у скроні, але вона міцно стискала рот.
Після зізнання Джеста їй уже ніхто не повірив би. Тепер вона нічого не могла їм пояснити, не мала жодного доводу, який їх переконав би, що вона не потрапила під дію якихось чар, що Джест не злочинець.
Що вона його кохає. Вона вибрала його.
Розвернувшись, Кетрін вибігла з передпокою, щоб не вчинити дитячу істерику.
Кинулась до своєї спальні, грюкнула дверима й припала до них. Почула, як у коридорі зірвалася з гачка якась картина і, тихо скрикнувши «ох!», упала на підлогу.
Нахилившись, Кет схопила поли спідниці, притиснула її до обличчя і щосили закричала.
— Кетрін?
Вона здригнулася, почувши несміливий голос, і відірвала спідницю від обличчя. Перед нею стояла Мері Енн, крізь сльози Кет бачила розмиті контури її чорно-білої уніформи.
— Вибач мені, — сказала вона, затинаючись, перш ніж Кет встигла опанувати думки.
Кет витерла долонями очі.
— Ти їм усе розповіла! Як ти могла?
— Я мусила. Ти його не знаєш, Кет. Ніхто його не знає, а мені було так страшно…
— Я знаю його! Я вірю йому! Але ти все зруйнувала. Тепер він у розшуку, він злочинець. Усьому кінець, і все через тебе!
— Я думала, що ти в біді. Його закляття, коли ви зникли з театру… я такого в житті не бачила. Ми всі так перелякалися, але ж я думала, що блазень тебе поніс на узбережжя, а коли виявилося, що тебе там ніхто не бачив… я подумала, що ти в небезпеці. Тебе не було кілька годин, а Жербельковт досі на волі, і я не знала…
Кет відштовхнулася від дверей і розчинила їх навстіж.
— Я нічого не хочу чути. Ти не мала права розповідати їм усе.
— Кет…
— Забирайся геть!
— Будь ласка, зачекай. Послухай мене, Кетрін. Здається, я бачила… коли ми були в театрі, можу присягнути, що…
— Мені байдуже! — закричала Кет. — Мені байдуже, що тобі здається і що ти бачила. У нас був план, Мері Енн. У нас було майбутнє, а тепер ти його зруйнувала!
По її щоках полилися сльози.
— Я більше не хочу тебе бачити, ніколи. Можеш піти в посудниці, мені однаково!
Не чекаючи, коли Мері Енн піде, Кетрін розвернулася, швидко покрокувала до вбиральні й замкнулася на ключ. Схлипуючи, опустилася на кахельну підлогу, міцно обняла коліна, сховала обличчя в складки спідниці. Намагалася ще раз пригадати запахи луки й лісових квітів, руки та вуста Джеста, і як тоді все було дуже, дуже добре.
Вона не могла збагнути, чому так швидко все стало дуже, дуже погано.
* * *
КОЛИ КЕТРІН ПРОКИНУЛАСЯ наступного ранку, то побачила, що зі стійки її ліжка проріс ще один кущ. У кімнаті пахло ґрунтом, металом та сумом, і крізь припухлі повіки вона, немов у тумані, вона бачила плями червоних квітів.
Лози звисали з балдахіна, квіти сипалися на ковдру.
Її оточували сотні й сотні маленьких ніжних сердець, і всі вони кровоточили.
Кетрін доторкнулася до найближчого бутона, відчула його м’яку плоть, на пальцях лишилася крапля теплої крові. Кожна кривава квітка була ніжна та прекрасна, але водночас примарна й тривожна.
Вона розчавила квітку в кулаку, кожною клітиною відчуваючи вологий слід на долоні.
Мері Енн так і не прийшла розпалити вогонь. Ебіґейл не принесла сніданок. Кетрін залишалася в ліжку аж до вечора, її ніхто не турбував. Почувалася, як випотрошений гарбуз, з якого зробили Джека-Ліхтаря. Їй було цікаво, чи знайшли й заарештували Джеста, але вона також знала, що ні. Він був для них надто розумний, надто швидкий, надто неможливий.