— Зачекай, — руки Кет сковзнули по його щоках вниз на комір туніки. — Ти сказав, що можемо бути разом. Що можемо врятувати країну Шахів, що я відкрию пекарню…
Він кивнув.
— Саме так. Я гадаю, нам вдасться.
— Ти думаєш?
Джест нахилився до неї, уткнувся обличчям у її шию. Він тремтів так само, як і вона.
— Буде непросто. І ти ще можеш передумати. Король однаково захоче з тобою одружитися, я знаю, що захоче, а я дам тобі спокій, тобі й твому серцю, обіцяю. Я однаково не зміг би це зробити, Кет. Я не зміг би забрати його в тебе.
Від цих слів у Кет защемило в грудях. Вона відвела очі, й погляд упав на кущ білих троянд, біля якого вперше побачила його тої ночі. Джест приніс її в палацовий сад.
За ними гнатимуться. Мабуть, охоронці їх уже шукають. Вона сумнівалася, що потрібно багато часу, щоб їх знайти.
У неї всередині все переверталося. Вона відштовхнула Джеста й випросталася з його обіймів. Спробувала підвестися, але ноги ослабли, й Кет знову впала на траву.
— Ти дав мені вибір, і я його зробила. Як можеш навіть припускати, що я тепер передумаю?
Джест підніс руку, щоб пригладити волосся, але натрапив на блазенський капелюх. Він зірвав його й кинув на землю. Дзвіночки понуро дзенькнули й замовкли.
— Тому що маєш бути повністю впевнена. Бо якщо пошкодуєш, для мене буде гірше смерті знати, що ти відмовилася від усього, що міг дати Король, і в цьому винен я.
Вона переривчасто дихала, холодне повітря обпалювало їй горло. Зціпивши зуби, Кет щосили штовхнула його. Джест упав боком на траву.
— Ти ідіот. Я його не хочу, ні його, ні всього, що Король може мені дати, й ніколи не хотіла. Не хочу бути ніякою королевою!
— Я знаю. Я знаю це, Кет. Саме тому ти й можеш про все пошкодувати.
Вона замотала головою, розтуливши рота.
— Нас скоро знайдуть. Просто скажи мені. Що там Ворон тобі підказав?
Джест задер голову, і Кет із подивом помітила Ворона серед троянд.
— У країні Шахів є закон, — сказав Джест, і Кет знову подивилася на нього, — що пішаки, яким вдалося пройти крізь територію противника аж до кордону, можуть замінити королеву.
Вона наморщила лоб.
— Ходімо зі мною.
Джест знову став на коліна і взяв Кет за руки.
— Ми доведемо тебе до кордону — Кеп, Ворон і я, — а ти принесеш нам перемогу, Кет, я це знаю.
— Але…
У неї знову пересохло в горлі, стало важко говорити.
— Але ти сказав… що в мене буде пекарня…
Джест засміявся теплим сміхом, який здивував Кет. Міцніше стиснув їй руки.
— У тім-то й річ. Коли війна закінчиться, Біла Королева зможе повернутися на трон — зрештою, навіщо нам дві королеви? — а ти робитимеш, що забажаєш. І ми з тобою…
Його перервав звук маршування, що долинав від замку. Кет напружилася й озирнулася, помітила, що по сходах спускаються два ряди треф-охоронців. На чолі загону стояв Трефовий Туз, викрикуючи команди розійтися й обшукати територію.
Джест уважно дивився на неї, коли вона знову обернулася до нього.
— Я знаю, що ти ніколи не хотіла бути королевою, — сказав він, ніби вибачаючись.
У неї вирвався невеселий сміх.
— Здається, мені все-таки судилося стати королевою.
Кет забрала в нього одну руку й провела великим пальцем по сердечку на його щоці.
— Я кохаю тебе, Джесте. Хочу бути з тобою, байдуже як.
Від його дихання в повітрі утворювалися кришталики.
Чоботи гупали по гравійній стежці. У них над головою попереджально каркнув Ворон.
Джест схопив її зненацька, притиснувши свої вуста до її. Кет обхопила його шию руками, її серце росло, розпускалося й ставало таким великим, ніби хотіло поглинути їх обох.
— І я тебе кохаю, — прошепотів він у перерві між поцілунками. — Я теж тебе кохаю.
Це було неможливо, і вона в це цілковито вірила.
Вони знову цілувалися, коли поряд голосно кашлянув Ворон.
— Вони ідуть. Не можна зволікати.
Кет і Джест подивилися вгору крізь гілки.
— А рима де? — сказала Кет.
— А час іде!… — огризнувся Ворон.
— Звісно, він має рацію, — сказав Джест, усміхаючись. — Хоч ця маленька пауза будь-кого до екстазу доведе.
Джест схопив капелюха й допоміг Кет підвестися.
Кивнув Воронові, й той злетів униз і долучився до них; саме цієї миті Кет почула тупіт чобіт: охоронці бігли через сад. Ворон ледве встиг опуститися на плече Джестові, як земля затремтіла, з глибини вирвалася кам’яна вежа й поглинула їх.
* * *
КЕТ НЕ ЗНАЛА, як назвати ці чари — вежею, тунелем, мостом або ще чимось неможливим, але відчула полегшення, коли їх винесло на галявину перед крамницею Кепа. Вона тремтіла, але Джест і Ворон мали такий вигляд, ніби в підземних мандрівках немає нічого незвичайного.