Шляху назад не було.
Вона була в розпачі, але не втрачала надії.
Підібравши пишні спідниці, Кет підійшла до дзеркала, глибоко вдихнула й ступила всередину.
Вона знову опинилася на галявині, з усіх боків оточена високим живим парканом. Траву всіяли багряні й золоті блискітки, легені наповнив солодкий запах меляси.
Щойно Кет ступила вперед, як почула позаду кроки: це були Джест із Вороном на плечі й Кеп.
Кеп підвів брову й подивився на неї, трохи здивувавшись: зрештою, вона все-таки була в розпачі. Однак сказав лише:
— У вас хіба немає чогось теплішого, леді Пінкертон?
Кет глянула на бальну сукню, на голі руки.
— Я не чекала, що матиму сьогодні пригоди, й віддала шаль придворним у замку.
Кеп хмикнув, ніби це було непереконливим поясненням, і ковзнув повз неї в бік колодязя.
Джест узяв її за руку. Дзвоники на капелюсі дзвеніли особливо голосно в повній тиші.
Кеп тричі стукнув тростиною по краю колодязя, а потім нахилився і з усмішкою подивився в чорну безодню.
— Привіт, Тіллі.
Над поверхнею колодязя з’явилися дві маленькі ручки, а за ними худеньке дитяче личко.
Вона була схожа на привід, років шести, не більше, зі сріблястим волоссям і шкірою кольору молока, розведеного водою. Натомість очі мала вугільно-чорні й надто великі для її личка.
— Де ти був, Кепе? — запитала Тіллі; вона видряпалася на стіну колодязя і всілася, підібгавши коліна.
На ній була біла муслінова сукня, вкрита брудом, ніби… ніби вона щойно вилізла з колодязя.
— Ми сумували за тобою.
— Вибач, люба. Я був дуже зайнятий. А де твої сестри?
— Вони на дні, пускають наввипередки човники, які зробили з двох половинок чобітка дами.
Вона всміхнулася. У неї не було двох передніх зубів.
— А це Джест? Ах, і Ворон також. Як ваші справи?
— Привіт, Тіллі.
— Дарррма, — привітався Ворон.
Тіллі перевела погляд на Кетрін.
— А ви та сама дівчина, яку він уже приводив сюди. Яку він потім увесь час цілував.
Кет почервоніла, але, здавалося, цього ніхто не помітив.
Кеп скинув очі вгору.
— Я волів би цього не знати, люба.
Тіллі схилила голову на плече й пильно дивилася на спідницю Кетрін.
— Ваша нога загоїлася.
— Так. Дякую за мелясу, — сказала Кетрін, затинаючись.
— Вона не моя — Тіллі дивилася їй в очі. — Але й не ваша, хай ви й заплатили за неї.
У неї розтягнулися губи, але посмішка не торкнулася непроникних очей. Кет подумала, що це юне личко, мабуть, незнайоме зі справжньою усмішкою.
У ній було щось моторошне. Дитина, що носить у собі тугу старості.
— Тіллі, — сказав Кеп, — нам знову потрібно проникнути крізь Дзеркало. Ти відкриєш для нас лабіринт?
— Знову, знову Дзеркало, — проспівала Тіллі. — Скільки разів ти вже пройшов туди й назад, Кепе?
— Забагато. Я втратив лік, люба. Однак зараз це важливо.
— Ти говорив це стільки разів, що я теж втратила лік. — Вона надула губки. — Завжди хтось приходить і хтось іде, але ніхто ніколи, ніколи не залишається. Чому б тобі не спуститися з нами на дно й не погратися з човниками? Я приготую тобі чашку свіжої гарячої меляси.
— Дякую за запрошення, але мені доведеться прийняти його іншим разом. Зараз мусимо пройти крізь лабіринт.
— Усі четверо? — запитала Тіллі.
Кеп кивнув.
— Так, усі ми четверо.
Дитина тяжко, глибоко зітхнула.
— Мої сестри і я хворі, Кепе. Ми вже давно помираємо й мусимо просити плату, щоб відновити сили.
— Я розумію. Яку плату хочеш за те, щоб пропустити нас?
Тіллі схилила голівку набік, її чорні очі дивилися на нього, наче вона в трансі.
— Для Лейсі — чорне пір’я, похмуре, наче тінь. Для Елсі — три дзвіночки, які бринять «дінь-дінь». Для мене, любий Кепе, твій час — лиш п’ять хвилин.
Кеп обернувся до них, а потім запитав:
— А від леді нічого?
Пустий погляд Тіллі впав на Кетрін, і та із зусиллям стрималася, щоб не відсахнутися. Дитина повільно похитала головою.
— У неї немає того, чого хочемо. Поки що немає.
Потім вона знову показала моторошну беззубу посмішку.
Кет мовчки стояла осторонь, поки вони платили данину. У колодязь полетіли перо Ворона і три дзвіночки з капелюха Джеста. Кеп був останній, він дістав кишеньковий годинник і перевів стрілки вперед на п’ять хвилин. Він не здавався щасливим, але й не скаржився.
Щойно розрахунок був закінчений, Тіллі кивнула і зникла в колодязі. Кет напружено чекала, але не почула знизу ані крику, ані сплеску.
— Твої хвилини спливають, Кепе.
Вони обернулися. На поваленому дереві, вкритому мохом, сиділа ще одна дівчинка. Вона була дуже схожа на Тіллі, з такою самою восковою шкірою й чорними очима, але її сріблясте волосся було коротко підстрижене і схоже на дике листя.