— Я знаю, Елсі, — сказав Кеп. — Ти завжди забираєш їх у мене.
Вона пильно дивилася на нього, не мигаючи, цілу мить, а потім усміхнулася стиснутими губами.
— Як довго ще тікатимеш від Часу?
— Скільки зможу.
Третій голос проспівав:
— Час ніколи не знайде тебе тут.
Кет знову обернулася. Біля живої огорожі стояла третя дівчинка, точна копія сестер, лише осяйне волосся сягало їй до щиколоток. Через галявину на них дивилися величезні бездонні очі.
У живому паркані позаду третьої Сестри тепер були двері — величезна брама на чорних залізних петлях. Поряд стояла Тіллі, зарившись босими ногами в ґрунт, і трималася за її велетенську ручку.
— Знаєш, ти міг би лишитися з нами, — сказала третя дівчинка.
Кеп похитав головою:
— Вибач, Лейсі, але не можу.
— А вони? — запитала Тіллі, вказуючи підборіддям на Кет і Джеста з Вороном.
Кет була рада, коли Джест відповів, бо сама вона не могла говорити.
— Вибач, але мусимо повертатися у країну Шахів. Ми мусимо зіграти одну важливу роль.
— Ах, так, — сказала Елсі. — Два Офіцери, Пішак і Королева. Це початок загадки, але як вона закінчиться?
Вона засміялася.
Кет затремтіла.
— Побачимо, яку роль вам доведеться зіграти, — сказала Тіллі.
— Щойно опинитеся на тому боці, — додала Лейсі.
Тіллі відчинила старовинні двері. Залізні петлі зарипіли, дерево заскреготало по вкритому мохом камінню. Кет не бачила попереду нічого, крім чагарників.
Сестри промовили в унісон:
— Ми всі привітаємо долю на тому боці.
Кет зробила обережний крок уперед, Джест стискав її руку, а Кеп ішов зовсім поруч.
Коли вони наблизилися до дверей, дівчина побачила по той бік сходи, кілька крихких кам’яних щаблів, що вели вниз до ще однієї лісової галявини. По обох боках сходи заросли чагарником і були надто вузькі для них із Джестом.
Вона пішла слідом за Кепом, піднявши спідницю, щоб не спіткнутися на нерівних каменях. Листя чіплялося за поділ. З боків насувалися тіні.
Щойно вони минули прохід, як масивні двері зачинилися з таким гуркотом, що Кет підскочила. Джест стиснув їй плече, сама його присутність зігрівала, розганяючи холод, що пронизував до кісток.
Вони спустилися вниз, і Кет зупинилася. Наморщила лоб.
Кет озирнулася, але сходи зникли. Вона дивилася на пусту стіну, зарослу гігантським живим парканом без дверей або проходів.
Вона знову обернулася, серце шалено калатало. Вони були на тій самій лісовій галявині з мелясною криницею.
Однак цього разу Три Сестри вже чекали на них.
РОЗДІЛ 43
ЕЛСІ, ЛЕЙСІ ТА ТІЛЛІ сиділи на краю колодязя й пили чай із порцелянових чашок. Вони, як і досі, були вдягнені в прості білі сукні, хоч тепер на галявині було холодніше, і Кетрін подумала, що вони, мабуть, змерзли в такому легкому одязі.
Найдивнішим було те, що обличчя трьох дівчаток ховалися за масками — сови, єнота й лисиці, — зав’язаними стрічками за їхніми головами. Крізь круглі прорізи виднілися лише їхні величезні очі, чорні й бездонні, як отвори в нікуди.
Кетрін із вдячністю відчула, як Джест знову знайшов її руку, їхні пальці переплелися.
Чудне це було відчуття — дивитися на трьох маленьких дівчаток на тихій лісовій галявині й знати, що вона ступила на поле бою.
— Привіт, — сказав Кеп; він говорив спокійно, але його плечі напружилися. — Тіллі. Елсі. Лейсі.
Дівчатка не поворухнулися. Вони тримали чашки в одній руці, а блюдця у другій, відставивши мізинчики вбік під однаковим кутом.
— Ми вправлялися, — сказала Сова.
— Ми рисували, — сказав Єнот.
— Ми багато чого побачили, — сказала Лисиця.
Вони одночасно відсьорбнули чаю.
— Я віддав вам п’ять хвилин свого часу, — сказав Кеп. — Покажіть нам усе, щоб ми могли продовжити путь.
Ці слова здавалися завченими, ніби він утомився вкотре їх повторювати.
Якийсь час Сестри мовчали, лише дивилися порожніми очима, а потім Лейсі-Лисиця відставила вбік чашку і встала. Її довге волосся липло до литок, коли дівчинка відходила від колодязя. Його сріблясті кінці були в мелясі.
Джест і Кет розімкнули руки, і Лейсі пройшла між ними, роз’єднавши їх, ніби сокира, що розрубає поліно. Вона підійшла до живого паркану й просунула руки в чагарник. Щось ухопила і потягнула.