Листя й лози опали, відкривши кам’яну стіну, вкриту рисунками. Деякі з них вицвіли й розпливлися, інші ще досі виблискували вологим чорнилом. Лисиця зробила крок назад і жестом поманила їх до себе.
Кет підступила ближче, розглядаючи ряди рисунків. Квітка чорнобривця. Комар. Менора. Пляшка молока. Гілка омели. Мишоловки, дзеркала і пам’ять.
— Бачите наші нові роботи? — запитала Лисиця Лейсі, вказуючи на групу рисунків, і Кет помітила за її вухом Воронове перо, з якого на шию капало чорнило. На її пальцях також виднілося свіже чорнило, хоч Кет була впевнена, що досі вони були чисті.
Кетрін глянула туди, куди вказала дівчинка, і відчула, як кров стигне в жилах.
Рисунок зображав двох чоловіків. Один розпростерся на землі в темній плямі, схожій на калюжу крові. Його голова була відтята від тіла. Поряд із ним на землі лежав блазенський капелюх.
Другий чоловік стояв осторонь — величезний, на голові каптур, як у ката. У руках тримав закривавлену сокиру.
Її раптом пронизав спогад. Це була та сама зловісна тінь, що переслідувала її на галявині перед замком у ніч, коли вона зустріла Джеста. Тінь, що завжди супроводжувала Ворона.
Вона відсахнулася, затиснувши рот рукою.
— Чому? — вимовила вона, затинаючись.
Джест був тут, поряд із нею, живий і здоровий, а Ворон — його друг, він ніколи не скривдить його. Але звідки вона знає? Рисунок був такий точний і виразний, що в її думки вкралися сумніви.
— Чому ви намалювали такий жах?
— Кет, — голос Джеста звучав здавлено.
Він дивився на інший рисунок. Кет простежила за його поглядом і побачила…
Себе. На троні, у короні Королеви Чирвових Сердець, зі скіпетром у руках, що мав наконечник у формі серця. Її обличчя було холодне, як камінь.
У неї пересохло в роті.
— Що це?
— Це… це ти, — сказав він.
Вона замотала головою.
— Це просто рисунки. Жахливі рисунки.
Під її зображенням було ще одне — Кепа. Він сидів за довгим столом, заставленим розбитими чашками і тріснутими тарілками. Поряд не було друзів, ані музики та сміху, всі стільці були пусті. Зі скуйовдженим волоссям, у капелюху, що з’їхав убік, з темними кругами під очима, він посміхався, як божевільний.
— Чому ти це нам показуєш? — хрипко й гнівно запитав Джест, стискаючи кулаки.
Лисиця склала руки й почала декламувати:
Комусь вбивати, комусь бути вбитим,
Комусь царювати, комусь навісніти.
— Останнє — про мене, — сказав Кеп.
Він зняв циліндр і тепер бавився зі стрічкою, що його прикрашала. Здавалося, капелюшник жодного разу навіть не поглянув на стіну.
— Завжди та сама доля, те саме попередження. Однак, розумієте, я ще не збожеволів.
Він сказав це так, ніби намагався довести, що рисунки — просто невинні витівки. Кет хотіла в це вірити, але Кеп здавався більш враженим, ніж хотів би визнати.
Ми покидаємо країну Сердець, сказала вона до себе.
Вона не зможе стати Королевою Чирвових Сердець, коли вони підуть звідси.
Може, вона й царюватиме — зрештою, Джест хоче, щоб вона стала новою Білою Королевою. Може, саме це мають на увазі Сестри.
Однак корона на рисунку була увінчана прикрасою у формі серця.
— Ваше майбутнє написане на камені, але не в ньому.
Кетрін обернулася. Елсі-Єнот стояла неподалік і дивилася на неї пустими очима з-під незворушної безликої маски.
— Отже, це просто побіжне попередження?
— Це правда, — сказала Елсі-Єнот. — Але одна з багатьох.
— З багацько-багатьох, — промовила Тіллі-Сова сумною треллю. — Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик…
— Вибирайте двері, будь-які двері, — промовила Елсі. — Вони всі ведуть до цієї правди. Це доля, а доля невідворотна.
Кетрін похитала головою.
— Якщо всі вони ведуть до цього, тоді як його уникнути?
Тіллі хихикнула.
— Час не може наздогнати вас тут, отже, він не зможе погнатися за вами й переслідувати до кінця і коли вийдете звідси. Інакше кажучи, ви не повинні проходити крізь двері.
Усі три Сестри розсміялися пронизливо та дзвінко. Це був жахливий звук.
— Гаразд, ми не заходитимемо в жодні двері, — сказав Кеп. — Чи ми вже можемо йти?
— Терпіння, терпіння, — сказала Елсі.
— Не втрачай голови, — сказала Тіллі.
Вони нахилили головки одна до одної й пирхнули.
— Колись давно-давно ми також намалювали твою бабусю, — сказала Елсі-Єнот, підсуваючись ближче до пишної спідниці Кет. — Першу Маркізу Фальшивих Черепашок. Хочеш її побачити?
— Ти хочеш сказати, Маркізу Бухти Скельних Мушель, — сказала Кет, хитаючи головою, але однаково подивилася туди, куди вказувала Лейсі.