Вона побачила гарну дівчину в оточенні черепах та омарів. Свою пра-пра-пра-прабабусю, яку упізнала за портретом, що висів у батьковій бібліотеці.
Скільки років було цим дівчаткам? Як довго вони тут живуть, малюючи майбутнє?
— У нас ще є одна хвилина, — сказала Тіллі.
Її сестри підійшли ближче й оточили Кет, не відриваючи від неї очей.
— Розкажи нам якусь історію, будь ласка.
У Кет перехопило горло.
— Я не вмію так добре розповідати історії, як батько, або бабуся, або… Вибачте. Вам не сподобається.
— Тоді ми самі її розповімо, — сказала Тіллі.
Елсі зробила реверанс.
— Це буде подарунок від нас, який візьмеш із собою в Задзеркалля.
— Це ще одна правда, яку ми побачили, — додала Лейсі. Вони почали декламувати таємничим голосом, хором, рухаючись одночасно, як маріонетки:
Пітер Піт, гарбузоїд,
З’їв гарбуза на обід,
Всі гарбузи позривав,
Жінку в шкірку заховав.
Гарбузи ростуть на грядках,
А на них сидить звірятко.
Пітер Піт її піймав,
Теж у шкірку заховав.
Він хотів звірятка мати,
Та нема, чим годувати.
Добра діва лісом йшла,
Хатку Пітера знайшла.
Він забрав її додому,
Що із нею, невідомо.
Коли вони закінчили, Кет і Джест чемно поплескали в долоні, хоч Кет пісенька стривожила. Дівчина ніколи досі її не чула, і від думки про сера Пітера все зводило всередині.
Кет глянула на Кепа, який досі притискав до себе криси циліндра. Нетерпляче барабанив по них пальцями. Їй стало цікаво, чи таке з ним відбувається завжди, коли Кеп подорожує крізь Дзеркало. Чи щоразу дарує їм п’ять хвилин свого часу, дивиться на їхні рисунки, слухає розповіді й розважає їх, як уміє?
Зараз йому явно не хотілося їх забавляти, але Кет також знала, що і їй це теж набридло б згодом. Важко зберігати ввічливість, коли хочеться втекти якомога далі.
— Ви впевнені, що хочете піти звідси? — запитала Тіллі-Сова, схиливши на бік голову.
Кет весь час здавалося, що зараз маски оживуть, усміхнуться або заплачуть, але з ними нічого не ставалося, лишалася сама порожнеча.
— Або, може, хочете погратися? — сказала Лисиця.
— Можемо приготувати вам теплої меляси, — додала маска-Єнот.
Джест похитав головою.
— Ми мусимо йти. Але дякуємо за… за вірш і за те, що показали нам рисунки.
— Гаразд, — сказала Елсі-Єнот, засмучена тим, що вони відмовилися від їхньої гостинності. — Ми відкриємо для вас лабіринт. Ідіть направо. Направо завжди правильно. Звісно, за винятком того, коли правильно наліво.
— Ти пам’ятаєш дорогу, Кепе? — запитала Сова.
Кеп вклонився їй, здійнявши капелюха.
— Незгірше за дорогу до моєї крамниці, Тіллі.
Тіллі нахилила голову. З величезними очима вона справді була схожа на сову.
— Твоя крамниця на колесах, — сказала вона просто.
— Не заблудися, Кепе, — попередила Лейсі-Лисиця.
— Не загуби себе, Кепе, — додала Елсі з-під маски Єнота.
— Або ще когось, — промовила Тіллі з таємничим сміхом. — Може, намалювати вам карту лабіринту, поки ви ще тут?
Кеп похитав головою.
— Я знаю дорогу.
Дівчатка кивнули й знову заговорили в унісон.
— Тоді прощайте. На все добре. Добраніч. Вбивця. Мученик. Монарх. Божевільний.
Кет заплющила очі, її майже судомило. Хотілося опинитися якомога далі від них — майже до розпачу так само, як спочатку хотілося потрапити сюди. Вона знайшла руку Джеста й стиснула її, була вдячна, коли він потиснув їй руку у відповідь.
Потім до неї долинув дзвін трьох блазенських дзвіночків. Кет здивовано розплющила очі, але ні дівчаток, ні дзвоників вже не було. На галявині було тихо. Жодного руху, жодного подиху.
Стіна з рисунками теж зникла, замість неї відкрився вхід до лабіринту. Він був із живоплоту, чиї живі стіни височіли над Кет, утричі вищі за неї.
Кеп утомлено зітхнув.
— Дякую, любі, — сказав він із щирою вдячністю, ніби, як завжди, сумнівався, пропустять його чи мучитимуть довіку.
Він підійшов до входу в лабіринт, рухаючись уже зовсім не так пружно, як досі. Коли проходив повз Кетрін, вона почула, як Кеп тихенько бурмоче:
— Хоча якщо я збожеволію, ми всі знатимемо, хто в цьому винен.
Кет хотіла всміхнутися, але була ще й досі надто схвильована. Вона пішла слідом за Кепом і, вирішивши, що треба бути чемною, прошепотіла до порожньої галявини: