— Дуже дякую.
Лише коли минула першу стіну, у вуха долинув примарний шепіт трьох моторошних дитячих голосів:
— Будь ласка, Ваша Величносте.
РОЗДІЛ 44
СТІНИ ЛАБІРИНТУ були з переплетеного мертвого віття та лаврового листя, подекуди між ними проглядалися ділянки старої кам’яної стіни. Кетрін почувалася безпорадною, відколи вони переступили через поріг і зазирнули у перший нескінченний прогін сходів. Лабіринт простягався в усі боки, наскільки вона могла бачити, гублячись у клубах туману вдалині. Сам прохід був вкритий м’яким покровом в’юнких рослин із білими квітками, вологим від роси.
— Що ж… — сказав Джест, відкашлявшись.
Це був перший звук, що порушив похмуре мовчання, яке охопило їх, коли Сестри зникли.
— Усе було не зовсім так, як коли ти приводив нас до Сестер уперше.
— Хіба ні? Я стільки разів тут бував, що всі мої подорожі сюди здаються однаковими.
Кеп зверхньо посміхнувся й почав розстібати ґудзики пальта.
— А чим ви їм тоді заплатили?
— Ворон задекламував їм один класичний шаховий вірш, — сказав Джест, — а я дав зерня лимона.
Кет стрепенулася, згадавши лимонне дерево, що виросло з її ліжка.
Джест не зрозумів її здивування й безтурботно всміхнувся:
— Того дня я пив чай із лимоном, і одне зернятко застрягло між зубів. Увесь день я намагався його дістати, але, щойно вони попросили про нього, зернятко само вискочило. Я був радий його віддати.
Кет досі роздумувала про лимонне зерно та свій сон — чи було це якимось збігом? — коли відчула, що хтось накинув їй на плечі щось важке й вовняне. Вона глянула вниз, схопилася вільною рукою за лацкан. Пальто було бездоганне, без жодної ворсинки.
Кет обернулася до Кепа.
— Навіщо це?
— У нас попереду довга дорога у вогкій траві, леді Пінкертон. Не хочу, щоб ви застудилися.
Кеп розвернувся й попрямував лабіринтом по всіяній дикими квітами стежці.
— Дякую, — не зовсім упевнено сказала Кет, і вони з Джестом поспішили слідом за капелюшником.
Вона засунула руки в рукава пальта. Підкладка була шовковиста, тепла й пахла трав’яним чаєм.
— Так, дякую, Кепе, дуже мило з твого боку, — додав Джест; у нього самого не було для неї пальта.
Кеп махнув на них рукою, не озираючись.
— Краще б вона наділа капелюх, коли ми ще були в крамниці. Для мене загадка, як узагалі опинився в товаристві особи, що швендяє лабіринтами й криницями з непокритою макітрою.
У нього сіпнулися кутки вуст.
Джест запропонував Кет руку, а вона радо взяла її. У теплому пальті Кепа і в товаристві Джеста дівчина поступово відходила від гнітючого холоду, який охопив її від зустрічі із Сестрами.
Вони відійшли зовсім недалеко. Навколо почали згущатися тіні, нагадавши Кет, що ніч ще не скінчилася, попри золоте світло галявини. Джест зняв капелюх — було дивно й бентежно, що він більше не дзвенить — і витяг із нього вже запалений каганець. Той відкидав коло привітного світла на стіни лабіринту, яке мерехтіло в чорних очах Ворона.
— Коли ти вперше проходив крізь Дзеркало, вони теж малювали такі жахливі картинки? — запитала Кет, поки вони брели за Кепом.
— Так, малювали, але тоді я не особливо над цим замислювався. — Джест на хвилину задумався, пестячи пальцем руку Кет. — Ти пам’ятаєш, що це були за картинки, Вороне?
Ворон, що сидів у нього на плечі далі від неї, нахилив голову й подивився на Кетрін через голову Джеста:
— Чорнилом написана карусель, з каменю звір постав, і гінець, що наробив помилок і відтоді безумним став.
— Так, справді, — сказав Джест замислено і тихо.
Більше не всміхаючись, він подивився вслід Кепу, який віддалявся від них.
— Кеп був гінцем. Я тепер пригадую.
Кет завмерла на місці.
— І вони намалювали звіра? Такого, як Жербельковт? І карусель? Як ту, що прикрашала капелюх Лева, коли…
Джест уважно дивився на неї, сповнений тих самих думок, того самого жаху.
Якщо це були пророцтва, то принаймні два з них справдилися.
В її голові крутилися слова Сестер. Вбивця, мученик, монарх, божевільний…
— Не входьте у двері! — закричав до них Кеп.
Не сповільнюючи ходи, він швидко зникав у тінях лабіринту.
— Вони нас попередили, тепер просто треба бути обережними.
Кет здригнулася й обмінялася з Джестом стривоженими поглядами, але вертатися було вже запізно, до того ж нічого не змінилося. Вони йдуть у країну Шахів, наближаються з кожним кроком.