Вони поспішили за Кепом, поки той не втік, а світло каганця стрибало й колихалося на стінах. Хоча в лабіринті не було нічого радісного, Кеп почав насвистувати, крутячи тростиною, ніби диригував маршовим оркестром. Вони швидко знайшли перший поворот — просвіт у паркані ліворуч від них. Кеп підстрибнув і клацнув підборами, потім нахилився, щоб увійти.
Не відчуваючи жодної радості, Кетрін обережно наблизилася до проходу. Гілки нагорі зімкнулися, як арка, утворивши отвір, якому, здавалося, вже тисяча років.
— Скільки часу потрібно, щоб пройти через лабіринт? — запитала вона.
— А що? — відповів Кеп. — Ви кудись запізнюєтеся?
Джест винувато насупився.
— Він буває нестерпний, але не зважай. Коли проходили раніше, це тривало майже всю ніч.
Він глянув униз.
— Якщо стане важко йти, я понесу тебе.
Вона похитала головою, бо не хотіла бути тягарем.
— Зі мною все буде гаразд. Я просто хочу якомога швидше пройти крізь Дзеркало.
Джест переплів свої пальці з її й підніс до вуст її руку. Поцілунок був сумний, дотик заспокійливий, але його очі затуманилися, коли Джест знову підвів їх, і Кет зрозуміла, що він думає про рисунки. Про власне зображення з відтятою головою. Про постать у каптурі, що височіла над ним із сокирою в руках. І про неї, Королеву Чирвових Сердець, на пошуки якої його колись послали.
Кет не вдавалося відігнати цей спогад, хоч як вона старалася. Вона буде вдячна, коли ця подорож залишиться позаду.
— Будь ласка, скажи, якщо передумаєш, — промовив він. — Після тієї вистави біля криниці я налаштований бути шляхетним і великодушним, як істинний лицар.
— Справді? — відповіла вона, намагаючись говорити безтурботно. — Мабуть, доведеться знайти для тебе обладунки.
Вона простягнула руку й торкнулася однієї з крисів його капелюха. Її чомусь здивувало й напружило, що немає дзвіночків.
— Може, один усе-таки десь тут затаївся? Як гадаєш?
Він засміявся.
— Доведеться запитати Кепа. Це його витвір.
Кет глянула в бік Кепа. До нього ледве сягало коло світла від каганця, тож капелюшник досі насвистував, але, мабуть, міг чути кожне їхнє слово. Хоча, може, намагався не зважати на них.
— І що він робить? Усі його капелюхи щось роблять, правда?
Пальці Джеста міцніше стисли її руку.
— Сподіваюся, що не розчарую тебе, якщо скажу, що саме цей капелюх робить мене таким неможливим.
Вона підвела брову, згадала, як він цілував її, як смішив, як бився з Жербельковтом, щоб захистити її. Усміхнулася.
— Може, так було задумано, але не вірю, що це правда.
Він скривив рота й похмуро кивнув.
— Ти маєш рацію. Підозрюю, що це просто комора для речей, яку чомусь назвали капелюхом.
Після похмурого, повного подій вечора жарт пролунав так несподівано, що Кет пирхнула від сміху, не встигнувши стриматися. Попереду них Кеп припинив свистіти й здивовано озирнувся на неї.
Кет затулила рот рукою, щоб стишити сміх, і штовхнула Джеста ліктем у бік. Він крекнув, але лише міцніше стиснув її руку.
— Я не жартую, — сказав він. — Зрештою, ти знайшла в ньому Гостромеч. Я не здивувався б, якби там були ще й обладунки.
Кет кинула на нього грайливий погляд.
— Я не про це говорила. Запевняю, що не капелюх робить тебе неможливим, Джесте.
Його очі заблищали, й Кет зраділа цьому блиску, пригадуючи, яким пригніченим Джест був на галявині із Сестрами. Попереду Кеп знову почав насвистувати, цього разу голосніше.
Джест нахилив голову до Кет, щоб вона могла його почути, і прошепотів:
— Не можу тобі передати, як чекаю на життя поряд із тобою й на всі ті неможливі речі, у які змушу тебе повірити.
У Кет швидше забилося серце, коли раптом звідти, де був Джест, до неї донісся незадоволений голос. Вона забула про Ворона.
— Бажаю вам всіляких благ, здоров’я, щастя і розваг. За них ніхто вас не осудить в ці дні похмурі і сумні. Але набридли ви мені. Від цього флірту мене нудить.
Він із клекотом знявся в повітря й долучився до Кепа.
У Кет спалахнули щоки, але Джест лише розсміявся.
— Іноді Ворона складно зрозуміти, — сказав Джест, — але, гадаю, він хоче сказати, що ти йому подобаєшся.
Вони пішли далі, світло від каганця мерехтіло на гілках живоплоту. Золотисте сяйво галявини вже давно згасло, тепер вони прокладали собі шлях у нічній темряві. Пальці Джеста, сильні й легкі, залишалися сплетеними з її. Ворон зручно вмостився на циліндрі Кепа, хоча Кет дивувалася, чому він не летить попереду. Вона подумала, що з нього був би чудовий провідник.
А може, й ні. Може, йому забракло б слів, що римуються з «праворуч» і «ліворуч», щоб довести їх до кінця.