Звір. Такий, як Жербельковт.
Кет рушила вперед. Що швидше вона забере звідси Мері Енн, то швидше зможе повернутися до Джеста й почати нове життя якомога далі від Королівства Чирвових Сердець.
— Він і тебе схопить.
Кет зойкнула. Тепер голоси звучали ближче, прямо біля її ніг. Вона відскочила й побачила гарбуз, що сягав їй до коліна й лежав на узбіччі. Поки Кет дивилася на нього, його шкірка відігнулася, з’явилися два трикутні ока й щербатий рот.
— Тікай, — сказав їй гарбуз пошепки, його вирізані очі бігали сюди-туди. — Тікай.
— Тікай, поки він тебе не знайшов, — попередив ще один Джек-Ліхтар, що лежав через два рядки.
— Ви… живі, — сказала Кет, затинаючись.
— Він уб’є тебе, — сказав перший гарбуз, — щоб нагодувати ненажерливого Жербельковта.
— Він убив наших братів, звинувативши нас у тому, що з нею сталося.
— Але ми не винуваті.
— Ми не винуваті.
— Це були ті інші гарбузи. Злі гарбузи.
— Ті, що прибули із Задзеркалля.
— Це вони винні, але за це постраждаємо ми всі.
— Тікай, ти людина, маєш ноги, тікай…
Вона поспішила геть, якомога далі від них та їхніх лячних слів, але й зважаючи на ці застереження. Вона згадала Джеків-Ліхтарів, нанизаних на ковану огорожу, і до горла підкотила нудота. Кет пересилила її й завернула за ріг будинку.
Ні драбини. Ні пилки. Ні сокири.
Неподалік був дров’яний сарай із широко розчиненими дверима, з яких падали чорні тіні. Кетрін підібрала спідниці й побігла до нього. Її очі почали сльозитися від задушливого страху.
Щось схопило її й притиснуло спиною до стіни будинку так сильно, що не лишилося повітря в легенях. Крик застряг у горлі.
Над нею схилився Пітер Піт; його очі палали, а в руках чоловік тримав сокиру.
РОЗДІЛ 47
ОТЖЕ, ВИ ПОВЕРНУЛИСЯ, щоб закінчити те, що почали? — загарчав Піт; його губи кривилися, оголюючи жовті зуби.
Кет відсахнулася від запаху гнилого гарбуза з його рота, але Піт міцно притискав її до стіни будинку.
— Я… я прийшла по Мері Енн, — затинаючись, промовила вона, намагаючись здаватися хороброю, але натомість вийшов ледве чутний писк. — Б-будь ласка, відпустіть нас. Ми не бажаємо вам нічого поганого… Ми просто…
— Де він? — сказав Піт, не звертаючи уваги на її благання, і почав обмацувати величезними руками її пишну спідницю. — Де меч?
Кет втиснулася у стіну.
— У мене його немає, клянуся. Я просто хочу забрати Мері Енн і піти, тож ви більше ніколи нас не побачите, обіцяю!
— Дай його мені! — закричав Піт, бризкаючи слиною Кет в обличчя.
Краєм ока вона помітила чорну фігуру, потім пролунав крик: Джест кинувся до них і затиснув скіпетр під Пітовим підборіддям.
— Відпусти її!
Може, вплинув наказ чи скіпетр або, може, просто через несподіванку, але Піт і справді випустив її з лап. Кет сповзла по стіні, схопившись за забите плече.
Ні. Ні, Джест не може тут бути.
У голові промайнув спогад про чорний рисунок.
Піт був на голову вищий і вдвічі ширший за Джеста, ревучи, Піт схопив скіпетр вільною рукою й перекинув Джеста через плече.
Однак Джест — безтурботний, чарівний — перекинувся в повітрі через голову й легко приземлився на ноги. У серці Кет промайнула надія, але тут її погляд упав на іншу темну постать. Це був хтось великий і незнайомий, кожен його крок ніс у собі загрозу. Високий худорлявий чоловік у каптурі, який ховав обличчя. За шкіряним поясом, що підперізував чорну туніку, була засунута масивна сокира з кривим лезом.
Як на чорнильному рисунку. Постать у каптурі. Сокира, занесена над обезголовленим тілом Джеста.
Кет закричала.
— Джесте! Бережись!
Піт стрибнув уперед, готовий замахнутися сокирою.
Джест ухилився. Він глянув на постать у каптурі, що простувала до них.
— Усе гаразд, Кет, — вимовив захекано, знову відскакуючи від Пітера. — Це лише Ворон.
Її серце колотилося, і це ніяк не допомагало вгамувати паніку. Вбивця, мученик….
Джест підхопив із землі скіпетр, куди його кинув Піт, і танцювальним рухом відскочив якомога далі. Кет зрозуміла, що Джест відманює Піта від неї. Захищає її.
— Він тобі не зашкодить! — знову закричав Джест, не зводячи очей із Піта. — Він просто на вигляд загрозливий, тому що…
Джест пригнувся. Крутнувся.
— …служив катом у Білої Королеви.