Кетрін озирнулася на чоловіка в каптурі. Дивилася, як він кладе величезну руку в шкіряній рукавиці на руків’я сокири.
Не за свою долю вона боялася.
Кетрін змусила себе відірватися від стіни будинку і, спотикаючись, попрямувала до Ворона, щоб перехопити його, щоб він не наблизився до Джеста, не втрутився в бійку. Джест був швидкий, спритний, розумний, а Піт — безумний і неповороткий.
Кет мусила вірити, що з Джестом усе буде гаразд. Але якщо справдиться пророцтво сестер…
— Вороне! — закричала вона, стискаючи його руку.
У тіні каптура блищали чорнильно-чорні очі. Крім них, Кетрін нічого не могла розгледіти — ні обличчя, ні постави. Лише пустий каптур і чорні очі, що дивляться з порожнечі.
— Вороне, — знову сказала вона. — Будь ласка…Ти мусиш допомогти Мері Енн.
Каптур ворухнувся, і Кет радше відчула, ніж побачила, що він дивиться на неї.
— Піт замкнув її у гарбузі, і я не знаю, як її звідти витягнути. Але в тебе є сокира… ти міг би… Будь ласка, Вороне. Він збирається згодувати її Жербельковту!
Він перевів погляд на Джеста. Роздумував. Розмірковував.
— Вороне, — прошепотіла Кет у розпачі, — подумай про рисунок Сестер. Ми не можемо цього допустити. Ти не повинен тут бути. Жодному з вас не можна було вертатися сюди.
У нього здійнялися груди та плечі: він глибоко вдихнув. Каптур ворухнувся, коли він кивнув.
Кет полегшено опустила плечі.
— Вона за будинком.
Він глибше натягнув каптур на обличчя й відступив, зникаючи в тумані.
Кет знову обернулася до того місця, де точилася сутичка. Джест лежав на землі, скрутившись, із перекошеним обличчям, спутане волосся впало на чоло. Блазенський капелюх упав із голови під час бійки й опустився на одного з Джеків-Ліхтарів. Він стискав у руці скіпетр, але той був розщеплений навпіл і скидався на жалюгідно коротеньку палицю, тоді як Піт досі тримав у руках сокиру.
Здавалося, що Джестові боляче — Кет не знала, куди саме його поранено, — але він однаково був пильний і зібраний. Водночас Піт, більший і краще озброєний, тяжко дихав.
Погляд Кет знову упав на капелюх. Її раптом рикошетом пронизала одна-єдина думка.
Меч.
— У цьому немає потреби, — бездоганно ввічливо сказав Джест. — Відпустіть нас і більше ніколи нас не побачите. Ми тут лише заради Мері Енн.
— Ви прийшли, щоб убити її, — заревів Піт.
Джест наморщив лоба.
— Кого?
Піт із бойовим криком кинувся на нього й замахнувся, але Джест відскочив убік на безпечну відстань, прикриваючись розбитим скіпетром як щитом.
— Я не дозволю вам торкнутися її! — волав Піт.
— Ми нікому не бажаємо зла…
Піт стояв спиною до Кет. Вона не відводила погляду від блазенського капелюха. Зціпила зуби, обома руками підхопила брудні спідниці й кинулася бігти.
Багнюка хлюпала й розбризкувалася під її ногами, підбори в’язнули в ґрунті, але Кет не зупинялася. Думала лише про капелюх і про зброю, яку може знайти всередині.
Меч. Джест значно краще захистить себе мечем…
Раптом пролунав жахливий пронизливий вереск, Кет спіткнулася й затулила вуха руками. Під ударами велетенських крил заклубилися опале листя та засохла лоза.
Жербельковт завалився на землю, загородивши їй шлях.
Кет похитнулася й відскочила назад.
Звір витягнув зміїну шию в небо й захропів, випускаючи пару з ніздрів. У неї йде пара з ніздрів, подумала Кет, уявляючи собі тендітну жінку. Жертву отруєних гарбузів.
Праве око Жербельковта загоїлося й затягнулося шкірою, закрившись навіки, але ліве досі горіло як чорна вуглина. Чудовисько нахилило голову набік і дивилося на Кет, дряпаючи землю велетенськими пазурами.
— Кет! — заволав Джест, а потім іще голосніше, з надією: — Кепе!
Його крик перервали звук удару і хриплий стогін. Кет розвернулася саме вчасно, щоб побачити, як Джест упав на бік. Гарбуз, який кицув у нього Піт, розбився об землю поряд. Кет закричала від жаху. В одному з уламків шкірки вона побачила трикутне око.
З Джестом було все гаразд. З ним мусило бути все гаразд. Він стогнав, притиснувши руку до голови. Кет зробила крок до Джеста, але Жербельковт рвонувся вперед, тож дівчина спіткнулася й упала.
Цієї миті вона помітила Кепа, який щодуху біг до них, його яскрава сорочка особливо впадала в очі на тлі похмурих грядок. Його погляд перебігав із Жербельковта на Джеста, потім на Піта, і з кожним разом ставав дедалі нажаханішим.
Піт помітив його й заричав. Він міцніше стиснув руки на сокирі.
— Це ти!
Жербельковт підповз ближче до Кет, язик чудовиська звивався між гострими, як леза, зубами, на землю стікала слина. Кет відсунулася назад.