— Що ви за це хочете від мене?
Лейсі розгойдалася, впала на ліжко й усілася, схрестивши тоненькі ніжки.
— Ми хворі. Ми вже давно помираємо. Нам потрібна плата, щоб підтримувати сили.
Елсі крутнулася навколо стійки ліжка.
— Серце допомогло б нам підтримувати сили тривалий час. Сильне серце, повне пристрасті й відваги.
Тіллі потягнулася вперед і провела брудним нігтем по ключиці Кет.
— Ми хочемо серце королеви.
Кет відсахнулася, притиснувши пальці до грудей, по руках побігли мурашки.
— Я не королева.
Тіллі знову посміхнулася.
— Поки що ні.
Тоді Сестри повторили слова, які так часто лунали в голові Кет…
— Вбивця, мученик, монарх, божевільний.
Вона похитала головою.
— Усі вважають, що я травмована істеричка. Король більше ніколи не захоче одружитися зі мною.
— Ти впевнена, що не захоче?
Лейсі зірвала з гілки лайм і простягнула його Кет, тримаючи в крихітних долонях.
Кет дивилася на плід, не переконана, що ці дівчатка не винні в тому, що трапилося. Однак вони казали правду. Не вони замахнулися сокирою.
Вона по черзі подивилася кожній із них у непроникні бездонні очі.
— Ви приведете сера Піта до мене? І я сама вирішуватиму його долю?
— Звісно, — сказала Елсі. — Зрештою, ти ж будеш Королевою.
Вони захихикали.
Кетрін стиснула щелепи й вирвала лайм із рук Лейсі.
Раптом прокинулася від високого пронизливого сміху й шелесту гілок. Швидко розплющила очі. Три Сестри зникли, але дерево лишилося: над її головою звисали важкі зелені плоди.
РОЗДІЛ 50
КОРОЛІВСЬКІ ЛАКЕЇ насторожено спостерігали, як Кетрін стрімкою ходою входила в тронну залу. Навіть свічки злякано мерехтіли, коли вона йшла повз них, задерши, як лебідь, голову, у чорній жалобній сукні, позаду якої коливався довгий шлейф. У руках несла коробочку, обгорнуту червоним папером і перев’язану червоним оксамитовим бантом.
Тронну залу прикрашали люстри, інкрустовані рубінами, рожеві позолочені вікна й колони з рожевого кварцу. Килиму в проході не було, і луна від її кроків відбивалася від стін і здіймалася аж під склепінчастий купол стелі.
Вона не відривала погляду від Короля Чирвових Сердець, який совався на троні й судомно стискав пальці на кожен лункий стук її підборів.
Кетрін добре знала, який має вигляд, з голови до п’ят вдягнена в чорну жалобу, у чорній мереживній вуалі, що частково закривала обличчя. Вона бачила себе у дзеркалі, перш ніж піти, бліду, як привид, із шаленими, налитими кров’ю очима. Їй було однаково.
Вона знала Короля. Вона знала, як отримати від нього те, що хотіла.
У Білого Кролика тремтів голос, коли він представляв її.
— Л-леді Кетрін Пінкертон з Бухти Скельних Мушель просить аудієнції в Його Величності Короля Чирвових Сердець.
Вона трохи зачекала, а потім повернулася до найближчої придворної особи — Бубнової Дами — і сунула їй у руки пакунок у червоній обгортці. Дама ахнула й ледве встигла підхопити коробочку, поки та не розбилася об підлогу.
Знову обернувшись до Короля, Кетрін розтягнула губи в якомога ширшій усмішці й присіла у найглибшому реверансі.
— Дякую, що погодилися прийняти мене, Ваша Величносте.
— Л-леді Кетрін. Д-добрий день, — затнувся Король, почухавши вухо. — Ми чули про ваше прикре недо-недо-недомагання. Дуже приємно бачити вас… тут.
— Мені лестить ваше занепокоєння, Ваша Величносте.
Король нахилився вперед.
— І ч-чим я м-можу вам допомогти, леді Пінкертон?
Вона стояла, пряма та струнка, як лезо, у пишній чорній сукні.
— Я прийшла, щоб перепросити. Я повелася жахливо у відповідь на вашу пропозицію одружитися. Сподіваюся, ви знаєте, що це було наслідком тимчасового божевілля, а зовсім не зневага. Ви зробили мені велику честь, коли попросили моєї руки, а я не відповіла вам так, як належить благородній леді.
Кетрін завершила заздалегідь завчену промову, ще раз вигнувши в усмішці уста.
Король відкашлявся.
— Хм… у цьому немає потреби, леді Пінкертон. Звісно, я щиро п-приймаю ваше вибачення.
У Короля тремтіли губи. Він досі нервувався. Було зрозуміло: він хотів, щоб Кет на цьому закінчила. Щоб пішла.
Однак вона не йшла.
— Гаразд.
Її посмішка зникла.
— Тепер, коли всі ці неприємності в минулому, я хотіла б офіційно погодитися стати вашою дружиною… знову.
Кров відлила від обличчя Короля.
— О… ох, — сказав він. — Невже… невже й справді?
Його очі перебігли на Білого Кролика, ніби прохаючи церемоніймейстера відповісти замість нього.