Кетрін задерла підборіддя.
— Ви вже збожеволіли, Кепе? Я не зовсім розумію.
— Бачите, вони обидва сповнені поезії. Темряви й фантазій, кошмарів і пісень.
— Кепе…
Він по-змовницькому зашепотів.
— Я все розгадав, леді Пінкертон.
Вона стиснула губи й сковтнула.
— Що ви розгадали?
— Усе. Піт. Жербельковт. Фальшивий Черепашко. Ми обоє винні, ви і я.
Кетрін вхопилася за край столу, втупившись у нього поверх хаосу. Манекени мовчали.
— Розумієте, багато років тому, — сказав Кеп, ніби відповідаючи на її запитання, — я приніс із країни Шахів гарбуз. Я збирався зробити з нього капелюх — беззубого усміхненого Джека-Ліхтаря, який світився б зсередини. О, це мало бути дивовижно.
Він проспівав дивовижно, відкинувши голову на спинку стільця.
— Але гарбуз ріс і ріс. Я не міг його зупинити. Він став завбільшки з козу і вже не годився на капелюх, тому я розрізав його й виколупав насіння. Я поніс його на сусіднє гарбузове поле і запитав господарів, чи воно їм не потрібно. Ці невдячні нікчеми, чоловік і його хвороблива дружина, сказали, що не потребують подачок чи щось подібне, і зачинили двері просто перед моїм носом. Тоді я викинув насіння в кутку їхньої ділянки.
Він криво посміхнувся.
— Відтоді я більше про це не думав.
— А потім вони почали рости, — сказала Кет.
— Так, почали рости. Ви знаєте, що леді Піт виграла конкурс із поїдання гарбузів? Кажуть, з’їла цілих двадцять два. Двадцять два бісові гарбузики. А потім вона перетворилася на чудовисько.
Його губи скривилися в глузливій посмішці. Кет тепер бачила, що в глибині його аметистових очей затаїлася істерика.
Вона згадала зруйнований куточок гарбузової плантації. Пітер Піт намагався знищити їх усі, але одна насінина вціліла, проросла й визріла.
— А я спекла гарбузовий торт, — сказала вона, — отже, я винна в тому, що сталося із Черепашком, і ви теж, і, мабуть, навіть Піт.
— Пітер Піт гарбузоїд, — проспівав Кеп, — з’їв гарбуза на обід…. Всі гарбузи позбирав… жінку в шкірку заховав.
Кет здригнулася. Вона обвела поглядом безладне нагромадження оздоб та іграшок на столі.
— Що ще? Про які ще небезпечні речі, що ви привезли, маю знати?
— Лише про Джеста, люба. Він був небезпечний для нас обох.
Від звуку його імені в серці Кет знову відкрилася рана, якої вона не відчувала вже кілька днів. Кетрін закусила губу й зачекала, поки біль вгамується та знову притупиться.
Потім рушила навколо столу.
— Ви збрехали мені. Ваші капелюхи небезпечні. Ми не можемо довіряти нічому, що ви привезли з країни Шахів.
Вона схопила стілець праворуч від Кепа й потягнула його з-під столу, але капелюшник ударив тростиною по його ручках. Тростина розтрощила голову глиняного манекена в шифоновому капелюшку. Кетрін відскочила.
— Не будьте нечемною, леді Пінкертон, — процідив Кеп крізь зуби. — Озирніться навколо. Для вас немає місця за цим столом.
Її вразила ця ворожість. Кет глибоко вдихнула.
— Ви були недостойні його.
В його очах з’явився жорстокий блиск. Кеп дивився на неї так, ніби хотів побачити, які звинувачення будуть для неї особливо болісні.
— Я радий, що Джест не може бачити вас зараз. Я радий, що він ніколи не дізнається, як швидко ви впали в обійми Короля. Ви навіть не дочекалися, коли його тіла торкнуться черви.
Вона стиснула кулаки.
— Я уклала угоду, щоб помститися за нього. Я зробила це для нього, і можете думати що завгодно. Я кохала його. Я досі його кохаю.
— Якщо вважаєте, що маєте монополію на кохання до нього, то вам краще було б стати клоунесою Короля, а не дружиною.
Кетрін уважно подивилася на Кепа.
Думки одна за однією проносились і змагалися в її голові. Спочатку були безлад і розгубленість. Потім настало розуміння.
Вона випрямилася.
— Він знав?
— А це хіба має значення?
Різко засміявшись, Кеп скинув ноги зі столу і встав.
— Він прибув сюди для того, щоб здобути ваше серце, але вже з тої ночі, коли привів вас на чаювання, було зрозуміло, що натомість втратить своє.
Його голос був хрипкий, Кеп ліниво підійшов до стіни і зняв з полиці один із капелюхів.
Ні, це був не капелюх. Це була корона.
Він кинув її на стіл.
Зубці корони були зроблені із зубів Жербельковта, вищерблених і гострих, стягнутих докупи пурпуровою оксамитовою стрічкою з дорогоцінним камінням, як жахлива насмішка над справжньою короною, яку вона лишила в замку.
— Це вам, — сказав він. — Вважайте це весільним подарунком від вашого найпокірнішого слуги. Від божевільного капелюшника його монархині.