— Вони й пахнуть пікантненько.
— Вони пахнуть так, як і мають пахнути тарти.
Кет повернула одне деко так, щоб цедрова троянда посередині стояла в ряд із двома іншими. Дівчина завжди піклувалася про те, який вигляд мають її смаколики. Мері Енн говорила, що її випічка красивіша, ніж навіть у королівських кондитерів. А після сьогоднішнього вечора її десерти вважатимуть не лише за найгарніші, а й за найкращі з усякого погляду. Саме такого визнання вони з Мері Енн потребували, щоб відкрити власну пекарню. Після стількох років планування Кетрін відчувала, що мрія перетворюється на реальність.
— А хіба зараз сезон лимонів? — запитав Чешир, спостерігаючи за Кет, поки вона згрібала рештки цедри в марлю: садівники можуть використати їх проти шкідників.
— Та ні, — сказала вона й усміхнулася до себе, повернувшись подумки до того ранку. Згадала, як крізь мереживні фіранки пробивалося бліде світло. Як вона прокинулася від пахощів цитрини в повітрі.
Щось усередині хотіло зберегти цей спогад, як таємницю, біля грудей, але ж Чешир невдовзі про нього дізнається. Дерево, що виростає в чиїйсь спальні за одну ніч, — не той секрет, який легко приховати. Кет дивувало, що чуток ще й досі немає, хоч Чешир вправно збирає плітки. У нього, мабуть, часу ще не було, бо був зайнятий — байдикував увесь ранок. Або, ймовірніше, ходив до служниць, щоб пузо йому чесали.
— Я знайшла їх уві сні, — зізналася Кетрін, поки несла пироги до буфета, де вони мали остаточно охолонути.
Чешир усівся навпочіпки:
— Уві сні? — Він роззявив рота, виставивши зуби в широкій посмішці. — Ану розкажи.
— Щоб до ночі про це знало пів королівства? Ага, зараз. Наснився сон, а потім я прокинулась і побачила, що в спальні росте лимонне дерево. Це все, що тобі треба знати.
Вона зачинила буфет, ніби поставила крапку, щоб і собі замовкнути й уникнути додаткових запитань. Правда полягала в тому, що сон не давав дівчині спокою, відколи вона прокинулася, переслідував і дражнив її. Кет хотіла говорити про нього й водночас воліла зберегти його лише для себе.
Це був невиразний, але прекрасний сон, а в ньому був невиразний, але прекрасний хлопець. Одягнений у чорне, він стояв у лимонному саду, і в Кет виникло ясне відчуття, що в нього є щось, що належить їй. Дівчина не знала, що саме, а втім, хотіла це повернути, але щойно вона наближалася до хлопця, той відступав чимраз далі.
Кет відчула під сукнею тремтіння вздовж спини. Їй і досі було цікаво, аж груди розпирало, та й дуже хотілося наздогнати того хлопця.
Однак передусім вона не могла забути його очей. Жовтосяйні, ласкаві, іронічні й веселі. Його очі були яскраві, як цитрини, що от-от впадуть із дерева.
Вона відкинула невиразні спогади й обернулася до Чешира:
— Коли я прокинулася, то замість однієї зі стійок ліжка побачила гілку. Звісно, мама покликала садівників зрубати її, поки та ще чогось не пошкодила, але я встигла поцупити кілька цитрин.
— А я гадав, чого це всі зранку бігають-метушаться. — Чешир шмагнув хвостом по стільничці. — Ти впевнена, що ці лимони можна їсти? Якщо проросли зі сну, вони, може, ще та їжа.
Кет уважно подивилася на буфет, де за дротяними дверцятами ховалися тарти:
— Ти боїшся, що король може стати коротшим на зріст, якщо з’їсть шматок?
Чешир пирхнув:
— Навпаки, я боюся, що сам стану як бодня, якщо з’їм шматок. Стежу за вагою, щоб ти знала.
Кет захихикала, перехилилася через стіл і почухала кота під підборіддям.
— Ти ідеальний, хоч товстий, хоч ні, Чешире. Та лимони нешкідливі: я спробувала один, перш ніж почати пекти.
Вона міцно стиснула губи — спогад був кислий, неприємний…
Чешир почав мурмотіти: мовляв, йому вже не до неї. Кет прикрила рота вільною рукою, коли Чешир енергійно та збуджено перекинувся на бік, і тепер гладила його живіт.
— До речі, якби ти справді з’їв щось зіпсуте, я однаково вигадала б, що з тобою робити. Завжди хотіла карету, запряжену котами.
Чешир, примружившись, незворушливо розплющив око.
— А ще я повісила б перед твоїм носом мотки пряжі й рибні кістки, щоб ти рухався.
Він на мить припинив мурчати, а тоді заявив:
— Ти не така симпатична, як сама про себе думаєш, леді Пінкертон.
Кет стукнула Чеширові по носі й відступила на крок:
— Ти міг би виконати цей твій трюк зі зникненням, і всі подумали б: ой, леле, дивись, яка розкішна товста голова тягне вулицею карету! На цибулину схожа!
Тепер Чешир дивився на неї впритул.
— Я кіт, а не якась робоча худоба.
Роздратований, він розтанув у повітрі.
— Не сердься. Я просто дражнюся.