Кет заплющила очі й спробувала вгамувати думки, як завжди, коли вони починали відхилятися в бік недозволених пестощів. Її мати розірвалася б на шматки від гніву, якби знала, що в Кет виникають такі непристойні думки про королівського Блазня.
Заради бога! Їй належить мріяти про Короля!
Через усе це в неї зовсім розхиталися нерви.
Дівчина відклала вбік мішок і заприсяглася, що буде стримана під час чаювання. Вона леді, а він ніхто, королівська забавка. Якщо вони знову зустрінуться, що малоймовірно, вона обмежиться лише ввічливою бесідою. І не дозволить собі жодного флірту, як дотепер. Усе буде цілком пристойно.
Хоча Кет було цікаво, чи відчує вона такий самий потяг до Блазня, вдруге зустрівшись із ним, але в глибині душі дівчина все-таки сподівалася, що цього не станеться. Бо який вибір стояв би перед нею, якби вона знову це пережила? Батьки ніколи б не дозволили їй зустрічатися з ним. Кет ще й досі не вирішила, що робити з Королем. Найголовніше зараз — переконати батьків дозволити їй мати власну пекарню, адже саме ця мрія захоплювала Кетрін більше, ніж усі решта… принаймні поки не наснилося лимонне дерево.
— Боже милостивий, який неперевершений аромат!
Вона відскочила від столу. Замість циферблата на годиннику із зозулею розмістився Чешир, чи то пак його голова, а стрілки вказували на його ліве вухо й вуса, тобто пів на другу пополудні.
— Привіт, Чешире, — вона нахмурилася. — Сподіваюся, ти не з’їв зозулі.
Він зник, пихнувши, потім з’явився знову, цього разу повністю, і розтягнувся на підвіконні над столом. Помаранчевий колір від гарбузових пирогів на його хутрі поблякнув.
— Я не робив нічого подібного, — сказав кіт. — Хоч зараз розмірковую, скільки саме цих маленьких штук зможу з’їсти, щоб ти не помітила.
Кет підозріло подивилася на нього.
— Та гаразд, гаразд. Мені однаково, помітиш ти чи ні.
— Вони для короля.
Чешир закотив очі, його зіниці стрибали, як дитячий м’ячик.
— Усе завжди для Короля.
Усміхаючись, Кетрін узяла кондитерський мішок, витерла рушником надлишок тіста й продовжила викладати печиво на листі.
— Хотіла подякувати тобі за те, що відвернув від мене увагу тоді на балу. Це було дуже вчасно.
— Я все роблю вчасно.
— Гості дуже засмутилися через те, що трапилося?
— Здається, леді Мірл не надто сподобався мій трюк.
— Ні, маю на увазі мій від’їзд. Чи всі гості знали, що Король саме мене збирається оголосити… — вона запнулася, — …своєю нареченою?
— Не думаю, що це вже стало загальновідомою новиною, але лише тому, що більшість людей не вміє звертати увагу на потрібне.
Вона повільно перевела дух, завершила викладати останнє тістечко й постукала листом по столу, щоб розташувати їх рівномірно.
— Окрім того, — сказав Чешир, як завжди широко посміхаючись, — невдале освідчення Короля затьмарили дальші жахи. Гадаю, ти чула новину про Жербельковта?
Кет утерла рукавом вологе чоло.
— Чула. Мабуть, не варто мені весь час думати про якесь безглузде освідчення після того, що сталося. Я ж насправді дотепер не вірила в існування Жербельковта.
— Небезпечно зневірюватися в чомусь лише тому, що воно тебе лякає.
Кет поставила лист у духовку.
— А коли востаннє в нас бачили Жербельковта?
— Задовго до нашого з тобою народження. — Він ні на мить не припиняв посміхатися, що робило їхню бесіду ще більш моторошною. — Може, він нікуди й не зникав, а чекав слушного часу. А може, прийшов із Задзеркалля, хоч це малоймовірно. Сумніваюся, що ми коли-небудь дізнаємося всю правду, але монстр зараз тут, і ми ще почуємо про його звірячу лють.
Кет проковтнула гіркий присмак у роті.
— Що ж нам тепер із цим робити?
— Нам? Не маю жодних намірів щось робити.
— Гаразд, хай не ти, але хтось інший мусить якось діяти. Король має призначити лицаря, щоб розправитися з ним, як у давній легенді.
У Чешира з горла вирвався гортанний звук.
— І скількох лицарів у Королівстві ти знаєш?
Дівчина замислилася. Найбільш схожими на лицарів у них були трефи-охоронці, але навряд з когось із них буде більше толку, ніж із бубен-придворних.
— Хтось мусить щось зробити, — повторила вона, хоч запал її вже вщух.
— І це щось полягатиме в тому, щоб забути про жахливий випадок і вдавати, ніби нічого не трапилося. — Чешир облизнув лапу й розгладив нею вуса. — Як у нас і заведено.
У Кет стиснулося серце. Вона знала, що кіт має рацію, і хоч досі ніколи не мала справ із таким жахом, але знала, що всі навколо й справді вдаватимуть, що все добре, аби тільки не псувати собі приємне життя.