— Так, Ваша Величносте. Це було дуже ефектно.
— Саме так, правда? — Король підстрибнув. — Ходімо, я не мав відпускати його так поспішно. Треба трохи розважитися!
— Що?.. Ні!
Однак Король уже пробирався крізь кущі.
— Джееесте, о Джееесте! — проспівав він.
Джест здригнувся. Ворон грався з молодим садівником, який пестив йому крила, але щойно вони побачили Короля, піка-садівник шанобливо упав лицем донизу, а птах злетів і зник серед дерев. Однак Король не помітив жодного з них.
Кетрін відстала, гадаючи, чи не сховатися їй за кущами.
— Ще один гарний день, — сказав Джест; його насурмлені очі зупинилися на Кетрін, у них стояло запитання.
Вона повільно випрямила зсутулену спину.
— Ми саме говорили про твій нещодавній виступ, — сказав Король, похитуючись на пальцях ніг. — Леді Пінкертон — твоя шанувальниця!
Кетрін здригнулася.
Джест подивився на неї, не приховуючи веселого інтересу.
— Я зворушений, леді Пінкертон.
— Сподіваюся, що не занадто.
По обидва боки його обличчя з’явились ямочки.
— Так ти будеш нас розважати? — сказав Король.
— О ні, це зовсім не обов’язково, — замахала руками Кет. — Адже у вас є інші гості… а заради лише двох людей…
Вона осіклася.
Джест допитливо дивився на неї, ніби приймаючи виклик.
— З великим задоволенням, Ваша Величносте, — сказав він, не зводячи очей із Кетрін. — Але спершу, мабуть, було б доцільно відпустити юного пажа.
Він покрутив пальцем у напрямку Двійка пік, який досі лежав на землі.
Король кліпнув очима — так, ніби щойно помітив молодого садівника.
— А! Так, так, звісно, можеш іти, — сказав він, поправляючи корону.
Піка-садівник скочив на ноги, швидко вклонився й мерщій вибіг із саду, притискаючи до грудей карту, яку йому дав Джест.
Кет шукала й не могла знайти жодного приводу, щоб і собі піти, а тим часом Король потягнув її і посадив на кам’яну лавку. Вона трималася на належній відстані від нього, але серце її однаково тріпотіло, як джмелині крила. Чи знає Джест, що Король збирається просити її руки? Чи його це обходить?
— Як саме ви хотіли б розважитися, Ваша Величносте? — запитав Джест.
— Однаково, однаково. Як забажає леді.
Кет відчувала, що Король дивиться на неї, і стиснула руки на колінах, вирішивши не відповідати на його погляд.
— Авжеж, ви самі краще знаєте свою справу. Що подобається вам, сподобається і нам.
Джест відповів невимушеною, трохи хитрою усмішкою на її розгублений погляд і заховав у рукав колоду карт.
— Нічого не радує більше, ніж коли мені вдається викликати усмішку на обличчі чарівної леді. Однак щось мені підказує, що сьогодні це завдання не буде для мене таким легким, як на балу.
Вона почервоніла.
— А вона вважає, що на балі ти виступав дуже ефектно, — втрутився Король. — Вона так мені й сказала.
— Справді? — сказав Джест. Здавалося, він був щиро здивований.
— Так, — зізналася вона, — хоча зараз шкодую, що не добирала слів ретельніше.
Він засміявся.
— Бути ефектним — моя робота. Зроблю все можливе, щоб не розчарувати вас.
Джест зняв крислатий капелюх, засунув у нього руку й витяг срібну флейту, на якій грав перед нею тієї ночі в саду. Усміхнувся ширше, коли побачив, що вона впізнала її, і прошепотів:
— Спробуйте не зомліти.
Кет схрестила руки на грудях, відчуваючи поряд нестерпну присутність Короля. Ось він дивиться. Слухає.
Король не розумна людина, нагадала Кет собі, уперше радіючи, що він такий недалекий. Король не розумна людина.
Джест знову надів капелюха і підніс флейту до вуст. Блазень облизнув губи, а Кет повторила його жест і відразу вилаяла себе, радіючи, що цієї миті Джест заплющив очі й нічого не помітив.
Залунала музика, і почалася магія.
Над Кетрін і Королем, над живими парканами та квітами закружилися в танці мелодії, ритми, ноти й фіоритури. Дзвоники замовкли, заслухавшись, вітерець більше не віяв, а зяблики не свистіли. Кетрін затамувала дух, відчуваючи, що музика ніби проникає під шкіру й заповнює собою кожну клітину її тіла.
Кетрін не знала цієї пісні. Її звуки були щасливі й водночас сумні, і вона уявляла собі, як з вологого весняного ґрунту знову розквітають квіти, на голих зимових гілках уперше розпускається листя, повітря пахне дощем, а ноги пестить волога трава. Мелодія співала про оновлення, пробудження, красу й вічність…
…і коли вона скінчилася, у Кет по щоках текли сльози.
Джест опустив флейту і розплющив очі, а Кет змахнула сльози, не в змозі дивитися на нього. Вона почала шукати в кишені носовичок, коли її рука натрапила на забутий пакунок із макаронами.