— Я передумала й більше не хочу ані пудингу, ані чаю. Не маю апетиту.
Мері Енн глянула поверх подушки, яку саме збивала.
— Ти що, захворіла?
Кетрін засміялася, сміх вийшов натягнутим і різким.
— Зовсім ні, просто мені потрібна хвилинка спокою. Я, мабуть, ще не лягатиму, трохи почитаю. Я не втомилася. Тобі не треба з усім цим морочитися.
— А. Хочеш, щоб я лишилася з тобою? Можемо зіграти в якусь гру або…
— Ні, ні. Дякую. Я… я хочу побути на самоті. Гадаю, мені потрібно обміркувати все, що сталося.
Обличчя Мері Енн пом’якшилося.
— Звісно. Добраніч, Кет.
Вона вийшла, зачинивши за собою двері.
Кетрін намагалася вгамувати вихор почуттів і думок, прислухаючись до кроків Мері Енн, що віддалялися коридором. До скрипіння старого будинку навколо себе.
Вона змусила себе подивитися на вікно.
Їй нічого не примарилося. На підвіконні лежала біла троянда досконалої краси в обрамленні ромбоподібного сплетіння.
Серце калатало, коли вона підійшла до вікна й підняла стулку. Обережно, щоб не уколотися об шипи, узяла квітку двома пальцями.
У нічному повітрі стояв аромат цитруса, тож, виглянувши надвір, Кетрін побачила, що лимонне дерево, яке пересадили під її вікном, вже сягнуло другого поверху, а його темне гілля повне жовтих плодів. Вона обвела поглядом гілки, потім галявину й сад, але вночі було видно лише тіні.
Кетрін знову подивилася вгору й цього разу помітила двоє маленьких чорних очей. Вона відсахнулася, і троянда впала їй до ніг.
Ворон нахилив голову. Або так їй здалося. Його чорнильно-чорне пір’я було майже непомітне в темряві.
— І знову здрастуйте, — сказала вона, тремтячи від нічного холоду.
— Пробачте, леді, нерозважних нас, що в двері ваші стукають в цей час.
— Ну це не зовсім мої двері. Радше вікно.
Ворон закивав головою.
— Я вніс кілька змін заради рими.
— Зрозуміло. Що ж, прощення дарую вам обом за дивну зустріч цю у мене під вікном.
Раптом пролунав такий веселий і буйний сміх, що в Кетрін ледь не вискочило серце з грудей.
Джест сидів на гілці дерева, майже невидимий у чорному вбранні.
Він здавався загадковим та елегантним, золоті очі виблискували у світлі вогню з її спальні.
— Це було неймовірно, правда, Вороне? — сказав Джест. — Ця леді — природжена поетка.
— Що ви тут робите? — запитала Кетрін. — Я думала, ви пішли разом із Королем.
— Сьогодні я йому більше не потрібен, тож зараз вільний. Я подумав, чому б не прогулятися, роздивитися навколо. Я ще й досі новачок у цих краях.
— Але ви не гуляєте. Ви лазите по деревах.
— Це однаково фізичні вправи.
Кетрін нахилилася нижче над підвіконням.
— Офіційно зустрічатися — це ваша ідея, так?
Його усмішка згасла, у темряві Джест здавався майже розгубленим.
— Сподіваюся, я не перебрав міру, міледі. Просто після сьогоднішнього прийому виникло враження, що ви воліли б радше отримати пропозицію офіційно зустрічатися, ніж одружитися.
Вона стиснула губи.
— Хоча також складається враження, — співчутливо додав Джест, — що ви особливо не прагнете ні того, ні того.
— Ви, мабуть, вважаєте мене дурепою, що допускаю саму думку про відмову Королю.
— Міледі, я професійний дурень. Можу впевнено стверджувати, що не маєте жодних схильностей до того, щоб стати справжньою дурепою.
Вона всміхнулася.
— Ну слава богу. Мені полегшало.
— Справді? Ви щось маєте проти дурнів?
— Зовсім ні. Просто якби дурощі давалися мені так само легко, як поезія, я могла б спробувати обійняти ваше місце, але ж воно так вам пасує.
Блазень поворушився, ледве помітно розслабив м’язи, і вона зрозуміла, що він заспокоюється. Досі Кетрін не помічала, яке напружене його тіло.
— Так, пасує, — сказав він, — хоча, гадаю, капелюх сидів би краще на вас.
Він похитав головою, ледь-ледь, так, щоб задзвеніли дзвіночки.
Їхні усмішки зустрілися в темряві, несміливі й трохи сором’язливі.
Цієї миті з коридору долинув звук кроків. Кет ахнула й обернулася, її серце прискорено билося, але кроки вже віддалялися. Схоже, це її батько повертався до своєї бібліотеки, щоб провести вечір там.
Вона повільно видихнула, відчуваючи, як під руками тяжко стукає її серце.
Обернувшись, вона побачила, що Джест не зрушив із місця, хоча тіло його знову напружилося.
— Що ж, — сказала вона, намагаючись говорити невимушеним тоном, але голос її трохи тремтів, — хотіла я зустрічатися з Королем чи ні, але тепер я це маю. Дякую за вашу… участь, але вам, мабуть, краще піти, поки вас не помітили.