РОЗДІЛ 21
КЕТ ДОСІ ДИВИЛАСЯ ВСЛІД Жербельковту, тримаючи палицю в тремтячих руках, коли під плескіт крил і дзенькіт дзвіночків із неба впала тінь. Джест схопив її за плечі. М’яке чорне пір’я вже знову перетворилося на шкіряні рукавички.
— З вами все гаразд? — запитав він, задихаючись.
— Н-ні, — відповіла вона тремтячим голосом. У її очах ще й досі стояв безкрайній горизонт, за яким зникає неживе тіло Лева, колись таке граційне й сильне, але раптом скорене. Кеп теж був тут, Кетрін помітила його краєм ока.
— Ходімо, — наказав він, підштовхуючи їх у бік лісу. — Треба сховатися в безпечному місці, якщо чудовисько повернеться.
— Лев… — схлипнула Кет.
— Я знаю, — сказав Кеп. — Я бачив.
Кеп провів її повз Зайця, у якого очі блищали від сліз. Вона чула позаду них биття воронових крил. Помітила панцир Черепашка за дверима Роздоріжжя. Усі чекали їх на тому боці, скупчившись на чорно-білих плитах підлоги. Почали відводити перелякані очі, зрозумівши, що втратили товариша.
Після всіх жахів, що трапилися в долині, Роздоріжжя здавалося надто тихим і буденним, надто безпечним.
— Він загинув, — сказала Кет тремтячим голосом. — Він… урятував мене.
— Він був король серед звірів, — сказав Джест.
Його слова прозвучали як епітафія.
— Саме так, — сказав Кеп. — А дехто, може, скаже, що це був шах і мат.
* * *
КЕТ НЕ СПЕРЕЧАЛАСЯ, коли Джест запропонував відвести її додому. У Роздоріжжі, з його різномастими дверима й виходами в усі кутки королівства, панувало відчуття безпеки, але щойно вони вийшли на берег Скрипливого струмка, як Кет охопив той самий жах, що й напередодні.
Королівство Чирвових Сердець було в небезпеці. Жербельковт насправді існує, він тут, і вони всі тепер у небезпеці.
— Міледі, — похмуро й тихо сказав Джест.
Вони ще й словом не перемовилися після того, як решта гостей розбіглася по домівках. Навіть Ворон, здавалося, охоче покинув їх і полетів кудись у невідомий куток королівства.
— Мені дуже, дуже шкода. Я наразив вас не небезпеку. Я…
— Ви не могли зупинити Жербельковта.
Вона замовкла й подивилася йому в обличчя. Було чутно, як за її спиною дзюрчить струмок.
— Правда ж?
Вони трималися за руки всю дорогу, але це вже не здавалося таким романтичним, як тоді, коли вони покидали її дім увечері. Натомість крізь кінчики пальців у ній пульсувала потреба в дотику. У безпеці. Їй було затишно поруч із ним, дозволено це чи ні.
— Якби не я, ви зараз спокійно спали б у власній постелі, і вам не довелося б стати свідкою такої страшної події.
Вона подивилася на їхні руки. Її пальці були такі бліді на тлі чорної шкіри його рукавички.
— Може, завтра, коли отямлюся, то вирішу, що ця ніч була помилкою. Однак зараз я так не думаю. — Кет глибоко вдихнула й знову підвела на нього очі. — Попри всі страхіття, мені було дуже приємно взяти участь у першому в моєму житті справжньому чаюванні.
У кутках його рота промайнула тінь усмішки.
— А мені було дуже приємно запросити вас на нього. Попри всі страхіття.
— Тоді не говоритимемо наостанок про жахи, — сказала вона, хоч і відчула, як шпигнуло її відчуття провини за ці слова, — хіба можна бодай на мить забути, що сталося з відважним і шляхетним Левом? — Але їй було приємно згадати музику, капелюхи, чаювання, усе, що було перед цим.
— Як забажаєте, міледі, — сказав Джест.
Здавалося, що Джест теж волів би думати про щось приємне. Він потягнув її на берег струмка.
— Я не мав нагоди поздоровити вас із вдалим виступом. Макарони були пречудові, як ви й казали.
Кет стиснула вуста, щоб не розпливтися в гордій усмішці, й знизала плечима.
— Дякую, мені приємно, сер Блазню.
— Де ви навчилися пекти?
Дівчина задумалася. Це стало частиною її життя так давно, що було складно пригадати, коли вона ще не знала, яка це насолода — занурити пальці в миску із сумішшю муки, яєць і цукру або в тепле тісто, що підходить.
— Мене ще в дитинстві почала вчити наша кухарка, але здебільшого я вчилася сама — читала кулінарні книжки та експериментувала з різними рецептами. Мені подобається взяти щось саме собою неапетитне — прісну на смак просту муку, маслянисті яєчні білки або гіркий чорний шоколад — і зробити з цього неймовірну смакоту. Може, це схоже на божевілля, але іноді здається, що інгредієнти розмовляють зі мною. — Вона почервоніла. — Усе це дурниці, звісно.