— Мені дуже подобаються дурниці. А що ви ще вмієте готувати?
— Майже все, що завгодно, тільки-но побачу рецепт. Пироги. Тарти. Печива. Кекс із насінням кмину — може, пану Ворону таке сподобається? Я помітила, що макарони його не особливо зацікавили… — Вона завагалася й підозріло покосилася на Джеста. — Або, може, ви самі хотіли б спробувати кекс із кмином? Бо не зовсім розумію, людина ви чи птах.
Джест розсміявся.
— Якщо Ворон скуштує вашого кексу і йому сподобається, це, на жаль, може зруйнувати його неперевершену здатність поринати в похмурі роздуми. — Він торкнувся пальцем руки Кет. — Щодо мене, то, гадаю, мені сподобається все, що приготуєте, якщо вважати мірилом ваші макарони.
Вона наважилася кинути на нього несміливий погляд. Джест теж подивився їй в очі й вів далі:
— Король згадував про тарти, які ви принесли на бал. Я тоді не надав цьому особливого значення — вирішив, що їх приготувала ваша кухарка, але тепер…Я розумію, чому ви так його приваблюєте. Ви не лише талановита, але і… ви знаєте, коли говорите про солодощі, то стаєте особливо гарною. Вам відомо, що добре це вмієте й від того починаєте ніби світитися.
Кет почувалася беззахисною й змушена була відвести погляд. Вона була і приємно вражена, і водночас розгублена, і…
Знову нещаслива.
Дівчина весь вечір не згадувала про Короля, бо поряд був Джест із його жартами, гості, була вечірка і… те, що сталося потім.
Однак він більше не був просто Королем. Він її офіційний кавалер.
Тепер, коли вечір добігав кінця, коли все можливе й неможливе лишилося в минулому, її вчинки здалися нестерпно безглуздими. Що вона собі думала, коли потайки втекла з дому з придворним блазнем? Її батьки вжахнулися б, якби дізналися. Її репутація була б знищена.
— Це лише пусте хобі, — пробурмотіла вона, коли вони звертали в під’їзну алею маєтку Скельних Мушель. Її підбори лунко цокали по бруківці, й вона намагалася йти навшпиньках. Джест, зі свого боку, рухався беззвучно, як сніг, що падає.
— Однак приємно бути в чомусь вправною. Це не те, чого чекають від мене батьки, але все-таки хоч щось. — Вона зітхнула. — А ви, здається, вправні в усьому.
— Не в усьому, — сказав він. — Уявіть собі, у житті я не тримав у руках навіть віничка для яєць.
— Який скандал!
Він лукаво всміхнувся до неї, а вона з подивом усвідомила, що дуже хоче розповісти йому про пекарню, яку вони з Мері Енн збираються відкрити. Палке бажання поділитися з ним своєю мрією спалахнуло зненацька, вона була готова розказати йому навіть про те, що там було місце й для нього. Однак вони з Мері Енн ніколи нікому не говорили про свої плани, за винятком Герцога, та і йому лише тому, що була потреба, і викласти все Джесту видавалося зрадою давньої дружби. Тому вона промовчала.
— Не обов’язково проводжати мене до самого дому, — сказала Кет і зрозуміла, що з кожним кроком іде щораз повільніше.
— Дурниці й нісенітниці. Після такої ночі не може бути й мови, щоб лишити вас одну, перш ніж ви дістанетеся ваших дверей. Або вікна.
Кетрін не хотіла сперечатися. Вони перетнули галявину, вологу і м’яку від роси. Невже це ранкова роса? Уже й ніч промайнула, а здається, що вона тільки-но покинула свою спальню.
Її погляд упав на гілки лимонного дерева, а звідти на її вікно. За склом була непроглядна темрява. Вогонь у каміні згас уже багато годин тому.
— Гадаю, у вас зараз виростуть крила, і ми злетимо туди?
— На жаль, мої крила недостатньо великі й не допоможуть за цих обставин.
Він стиснув щелепи, в очах з’явилася напружена невпевненість.
— Ви питали мене, людина я чи птах, леді Пінкертон, але я ні те, ні друге.
Він глибоко вдихнув, повернувся до неї й подивився прямо в очі.
— Я Офіцер, як і Ворон. А ще я Крук.
Вона нахилила голову.
— Хіба крук не птах?
— Так, у країні Сердець.
Його пальці міцно стиснули її руку.
— У країні Шахів ми охоронці Білої Королеви.
Вона пильно дивилася в очі, намагаючись зрозуміти його слова, гадаючи, чи це не чергова головоломка.
— У країні Шахів?
Його голова схилилася в ледве помітному кивку.
— Ми з Вороном походимо звідти.
— З країни Шахів.
Вона вимовила ці слова ледве чутно, з подивом та острахом. Країна Шахів. Земля Чорної та Білої Королев.
Вона ніколи не знала нікого з країни Шахів.
Ширилися чутки, що з однієї землі у другу можна мандрувати, але між ними був лабіринт, і ніхто не знав, як до нього потрапити, а ще казали, що двері туди охороняє сама доля.
Але Кетрін завжди вважала, що все це казки.