Вона швидко все збагнула.
Усе мати знала. Кет дивилася на пишну білу сукню матері й такий само білий смокінг батька і розуміла, що все вона знала від самого початку.
Знову просурмила сурма — їй здалося, що віддаля. Білий Кролик кашлянув, наблизившись до неї.
— Мені страшенно шкода, що мушу вас квапити, леді Пінкертон, але інші гості чекають на представлення…
Вона подивилася на чергу, що утворилася позаду. Благородне панство витріщилося на неї, виглядаючи з-за плеча одні в одних.
Відчуваючи жах усередині, Кетрін підхопила спідницю й попрямувала до зали, що нагадувала юрбу пінгвінів і єнотів.
Бальну залу в Чирвовому Замку від підлоги до галерей і величезних колон, що підпирали купол даху, колись давно витесали з гігантського шматка рожевого кварцу. Стелю розписали муралами із зображеннями різних краєвидів Королівства: Невідомих гір і Лісу Безвиході, Роздоріжжя, замку з угіддями, що розкинулися пагорбами в усі сторони світу. Над дверима, які вели до розарію, навіть була намальована Бухта Скельних Мушель.
Уздовж південного краю зали йшли великі вікна у формі сердець, вирізані з огранованого червоного скла. Бенкетний стіл, що ломився від фруктів, сирів і солодощів, простягався у всю довжину північної стіни поряд із перегородкою, встановленою між танцюристами й оркестром. На стелі колом розташувалися кришталеві люстри, зігріваючи стіни світлом, яке випромінювали тисячі білих свічок-конусів. Навіть стоячи на сходах, Кет чула, як кілька роздратованих свічок збуджено нарікали на протяг і вимагали, щоб там унизу хтось зачинив двері.
Погляд Кет зупинився на бенкетному столі — єдиному затишному місці в залі, хай навіть вона і не зможе хоч щось з’їсти через свою завузьку сукню. Кожен крок був випробуванням для її витягнутого в струну тіла, корсет стискав ребра, а важкий турнюр заважав іти сходами. Вона зраділа, коли нарешті відчула під ногами тверду підлогу зали.
— Моя люба леді Кетрін, я так сподівалася, що ви будете присутні сьогодні.
Її радість умить згасла. Звісно, Марґарет учепиться в неї, перш ніж вона зможе зробити хоч крок до столу.
Кетрін зобразила на обличчі захват:
— Це ви, леді Марґарет! Як ваші справи?
Марґарет Мірл, донька Графа Роздоріж, була нерозлучною подругою Кет від самого малку. На жаль, вони ніколи особливо не подобалися одна одній.
Марґарет мала нещастя бути винятково невродливою.
Вона не мала шансів колись перетворитися на гарного метелика, як поганенька гусінь, натомість її зовнішність викликала в усіх навколо відчуття безнадійності. У неї було гостре підборіддя, крихітні оченята, розташовані надто близько одне до одного, ще й затьмарені навислими бровами, й широкі плечі, незграбність яких підкреслював одяг, що погано сидів. Якби Марґарет не носила суконь, її приймали б за хлопця.
Причому непривабливого.
Хоча саме фізичні недоліки Марґарет були улюбленою темою для розмови в матері Кетрін («Вона не становила б такий жахливий випадок, якби тугіше шнурувала корсет»), але сама Кетрін вважала куди неприємнішим характер Марґарет, бо та з дитинства була переконана, що дуже, дуже розумна й дуже, дуже доброчесна. Значно більш розумна й доброчесна, ніж будь-хто інший. Марґарет досягла видатних успіхів у нагадуванні всім навколо, яка вона значно розумніша й доброчесніша, ніж усі решта.
З огляду на їхню винятково близьку дружбу, Марґарет завжди вважала за свій обов’язок вказувати Кетрін на її недоліки. Заради її власного блага. Як і належить справжній подрузі.
— У мене все гаразд, — сказала Марґарет, коли вони обмінялися реверансами. — Хоч мені й дуже прикро, але мушу повідомити, що ваша сукня надмірно червона.
— Щиро дякую, що помітили, ви така уважна, — сказала Кет із нищівною посмішкою. — Я щойно зробила таке саме спостереження.
Обличчя Марґарет скривилося, маленькі оченята примружилися.
— Маю попередити вас, люба Кетрін, що таке прагнення привертати до себе увагу може призвести до того, що людина на все життя залишиться зарозумілою й марнославною. Було б значно розсудливіше з вашого боку, якби ви дозволили внутрішній красі сяяти крізь одяг непримітних тонів, аніж намагатися ховати її під надмірностями в аксесуарах і вбранні.
— Дякую за цю пораду. Візьму її до уваги.
Кет утрималася, щоб не кинути іронічний погляд на вбрання Марґарет — сіро-чорну сукню і хутряний капелюх, від якого в п’яного вивітрився б увесь хміль.
— Дуже сподіваюся, що візьмете. Мораль її така: якщо народився золотою рибкою, то нею й помреш.
Кет ледве помітно посміхнулася кінчиками вуст. Ще однією з чарівних рис Марґарет було те, що вона являла собою живу енциклопедію моральних настанов, які Кет ніколи не могла зрозуміти й не знала, чи чергова мораль є відвертою нісенітницею, а чи це просто вона сама недостатньо кмітлива, щоб її осягнути. Марґарет, без сумніву, запевнила б її в останньому.