КОНКУРСУ ВИПІЧКИ
«ДНІ МУШЕЛЬ»
— До речі, я глибоко засмучений тим, що мене не запросили бути суддею.
— Може, не варто весь час просити тарти з тунцем.
Кет склала афішу й сховала її в кишеню сукні.
— Що ж приготувати? Може, яблучний пиріг, або пудинг з ягодами, або… а! знаю! Приготую щось із гарбузом. Вони тепер у моді, й зараз саме сезон гарбузів.
Вона постукала пальцем по губах.
— А хто судді?
— Дай пригадаю. Здається, Джек — один із них.
— Тьху, тільки не цей Валет-пройдисвіт. Він мене ненавидить.
У Чешира округлилися очі.
— Ти впевнена?
— Він мені це каже щоразу, коли бачить.
У кота з горла вирвався якийсь невиразний звук, а Кет стало цікаво, як таке можливо, адже у нього зараз немає горла.
— Ну, як скажеш. Ще буде Герцог Тусканський і чоботар, пан Гусінь.
— Цей старий буркун? Дивно, що він ще здатен відчувати хоч якийсь смак, бо не випускає з рота цей свій кальян.
— Хай там як. Хто ще? О, буде представник черепах, звісно. Приятель Зайця та Грифона. Ти, мабуть, бачилася з ним на вечірці?
— Так, бачилася. Дуже милий молодий черепашко. Він мені сподобався й оцінив мої макарони.
— А останній суддя, за щасливим збігом обставин, один із твоїх найбільших шанувальників.
— Правда?
— Власне, найпалкіший. Ну, а ще він, може, один із твоїх найдрібніших шанувальників, але це не впливає на його видатні суддівські здібності.
Її ентузіазм почав згасати.
— Ні.
— Так.
Кет поникла. Звісно, це Король. Та сама людина, якої вона найбільше хотіла уникнути.
РОЗДІЛ 24
Я НЕ ХОЧУ ТУТ БУТИ, — шепотіла Мері Енн, поки лакей допомагав їм виходити з карети.
Кет дивилася на високі чорні залізні ворота з химерними ґратами й гострими зубцями шпилів. На вершині воріт на стовпах було настромлено кілька Джеків-Ліхтарів, чиї гротескні обличчя, вирізані з гарбузів, дивилися вниз на дорогу, а під ними на ґратах виднілися патьоки засохлого гарбузового соку.
З протилежного боку воріт розкинулися баштани темної землі, вкриті лозою, листям і гарбузами, здебільшого золотисто-помаранчевими, але подекуди траплялися й білі, як привиди, жовто-зелені або в багряних цятках. Тут були гарбузи завбільшки з вухо Кетрін, а були й розміром із карету. Були гарбузи гладенькі й шершаві, товстенькі й вузенькі, були витягнуті й довгі, що лежали в багнюці, як викинуті на морський берег кити.
З сусіднього лісу насувався туман, укриваючи землю сірою імлою. Хоча Кетрін закуталася у свою найтеплішу шаль, але промерзла до кісток, поки розглядала похмурі грядки.
— Я вже й сама починаю сумніватися, — зізналася вона.
— Ходімо звідси, — сказала Мері Енн, з ентузіазмом ухопившись за вагання Кетрін. — Купимо гарбузи на базарі, як усі люди. Вони, певне, й дешевші будуть. А ще краще взагалі не робити гарбузовий десерт. Чому не приготувати щось із персиків? Персики всі люблять.
— Зараз сезон гарбузів, найкращі десерти завжди виходять із того, на що тепер сезон. І всі як один кажуть, що цукрові гарбузи сера Піта найсолодші в Королівстві.
— Гаразд, але… а чому не зі смородини? На смородину зараз теж сезон. Або з яблук? У тебе дуже смачний яблучний пиріг…
Кетрін задумливо прикусила нижню губу.
— Так, у мене смачний яблучний пиріг, — погодилася, потім зітхнула й суворо похитала головою. — Дурниці говоримо. Ми вже тут, я вже вибрала рецепт, тож чому б нам не закінчити те, що почали. Він фермер, так? Він буде радий продати те, що нам потрібно.
— Ти впевнена? Він не дуже привітний.
Мері Енн подивилася на Джеків-Ліхтарів.
— Власне, йому не завадив би радник із бізнесу.
— Шкода, що твої послуги вже зайняті. Ходімо, покінчимо з цим швиденько, щоб і колібрі не встиг крилом змахнути.
Кет обережно наблизилася до воріт. Вона побачила невеличкий будиночок, розташований у північній частині ділянки. З комина здіймався в небо дим, крізь вікна було видно, як виблискує багаття в каміні.
— Здається, вони вдома.
Кет відчинила ворота, вони заскрипіли на непіддатливих петлях.
— Гаразд, гаразд, — пробурмотіла Мері Енн. — Зачекай хвилинку, піду візьму капелюх.
Вона побігла до карети.
Кетрін зчепила руки й ступила на стежку, що оточувала грядки з гарбузами. Вона вдихнула свіжий запах розораної землі й рослин, але за свіжістю відчувала щось схоже на плісняву та гниль. Вона скривилася. Годі було уявити, що з цієї землі може вирости щось приємне, але чутки про знамениті гарбузи сера Піта, безумовно, були правдою.