— Ти поводишся так, ніби знаєш мене, але насправді це не так. Ти не знаєш, що мені подобається, ані чого я хочу, ані про що мрію.
— Ти про мене мрієш, якщо не помиляюся.
— Не треба було тобі про це розповідати.
Його очі зблиснули.
— А про тебе я знаю лише, що ти прокрадаєшся у спальні до дівчат посеред ночі й крадеш у них зав’язки від корсетів, коли вони непритомні, а ще, здається, хочеш, щоб я вийшла заміж за Короля, але водночас кажеш, що я неперевершена, і торкаєшся мене, коли не годиться. І весь час глузуєш з мене, а також виконуєш якесь секретне завдання Білої Королеви, але не маю жодного уявлення, що це означає, і не знаю, що правда, а що ілюзія, і… і мені треба вертатися.
Кет різко відвернулася від нього.
— Дякую, що врятував мене від юрби, але я справді мушу повертатися.
— Я теж весь час думаю про тебе, леді Пінкертон.
Вона не встигла зробити хоч крок, коли відчула, як ноги грузнуть у піску. Цього разу вона не наважилася обернутися. Та їй і не треба було. За мить він сам опинився перед нею, цього разу не торкнувшись, але стоячи досить близько, щоб зробити це, якщо захоче.
Він дивився на неї так, що всі її внутрішні гальма почали одне за одним руйнуватися. Та як він сміє набувати такого вигляду, ніби хвилюється або боїться, коли це в неї серце вискакує з грудей?
— Я цього не говорила, — прошепотіла вона.
— Я знаю, але надіюся, що ти це мала на думці.
Він облизнув губи — легким, але безжальним рухом, від якого в неї теж затремтіли вуста.
— Я весь час думаю про тебе, леді Пінкертон з Бухти Скельних Мушель. Я намагався припинити, але марно. Ти зачарувала мене, відколи побачив тебе в тій червоній сукні, й не знаю, що з цим робити, крім як усіма доступними мені засобами пробувати причарувати й тебе.
У скелях свистів вітер, на березі тихо плескалися хвилі, а Кетрін не знала, що сказати.
Він опустив очі долу, і Кет спромоглася хоч вдихнути ковток повітря.
Джест доторкнувся до скроні й ніби здивувався, натрапивши на свій крисатий капелюх; хлопець зірвав його з голови, дзвіночки забриніли; його волосся було скуйовджене і сплутане, а сам він дивився вбік майже боязко, хоча їй було це складно збагнути.
Джест був водночас і боязкий, і нахабний, він і чарував, і бісив, а Кетрін дедалі більше закохувалася.
— Його Величність постійно питає в мене порад.
Джест знову підвів очі зі стражденним виразом.
— Здається, він вважає мене за знавця того, як із тобою поводитися. Що говорити, які подарунки надсилати.
Він помовчав, вагаючись.
— Звісно, я допомагаю йому, тому що… мушу. Однак часом уявляю, що це я, а не він. Я раджу йому робити те, що зробив би сам, якби був… гідний тебе.
У неї калатало серце.
— Ти хочеш сказати, якби ти був шляхетний пан.
— Я хочу сказати…
Він спробував усміхнутися, але його очі залишилися серйозними.
— Я думав про твої слова, що таких ночей, як… у ніч чаювання, більше не мусить бути. І ти маєш рацію. Страшним нахабством із мого боку було отак виманити тебе з дому, і я розумію, як це могло тобі нашкодити. Не лише через Жербельковта, але і… твоїй репутації, стосункам із Королем, а також… я повівся як егоїст.
— Не приписуй собі всі заслуги.
У голосі не було стільки запалу, як вона хотіла б.
— Це також було й моє рішення.
— Згоден.
Кет так хотілося простягнути до нього руку, доторкнутися до нього, що аж свербіли пальці. Однак вона стрималася.
— Присягаюся, я не легковажна. Я не хочу зустрічатися з Королем. Просто…
Вона сумно засміялася.
— Я не знала, що буде так важко, але як відмовити королю? Не кажучи вже про моїх батьків. Мою матір. Ах… — Вона тяжко зітхнула. — Вона так цього хоче. Вона з таким задоволенням говорить про мої стосунки з Королем, що мені страшно навіть подумати, як вона буде розчарована.
Кет поморщилася й провела руками по скуйовдженому волоссю, заклавши його за вуха.
Те, що подумають і відчують її батьки, якщо вона відмовить Королю, не можна буде назвати розчаруванням, особливо коли Кет ще й скаже їм, що натомість закохалася в придворного блазня.
— Я хочу, щоб вони пишалися мною, — сказала дівчина, — але в нас такі різні погляди на те, яким має бути моє майбутнє. Таке відчуття… що якби я достатньо любила їх, то, напевно, навчилася б любити й Короля. Принаймні так вважає моя мати. Вона вирішила б, що я не здатна виконати найпростіший з обов'язків — бути слухняною донькою й одружитися з Королем, щоб вони могли пишатися мною.
— Ти говориш так, ніби кохання роздають як призи на святі. Напевно, вони просто хочуть, щоб ти була щаслива.