— Але ж він ще попросить твоєї руки. Крім того, лише уяви собі: ти — і хазяйка пекарні! Та ти перетворишся на слона! Ти й так ледве стримуєшся, коли бачиш солодке.
Вона потерла руки, ніби хотіла вимити їх після такої безглуздої розмови.
— Досить всього цього. Ходімо спати. Уже пізно, а завтра вранці все буде краще.
У Кетрін стиснулося серце від докорів матері. Від її зневаги. Від власних сумнівів: а що як мати має рацію?
Але й від гніву.
Вона всім тілом повернулася до батька, утупивши в нього погляд, удаючи, ніби не чула слів матері.
— Будь ласка, допоможи мені. Я ніколи нічого не просила, але дуже, дуже цього хочу. Тобі навіть не потрібно давати мені гроші. Я можу витратити свій посаг, якщо дозволиш.
— Що? — знову озвалася мати. — Твій посаг! Звісно, ні, я ніколи…
Маркіз здійняв руку й лагідно сказав:
— Досить, Ідоніє.
На подив Кет мати закрила рота.
У Кетрін з’явилася надія, але це тривало недовго: батько співчутливо подивився на неї й сказав:
— Я радий, що ти звернулася з цим до нас, Кетрін. Але мушу погодитися з твоєю матір’ю.
Маркіза голосно прокашлялася й схрестила руки на грудях, рішуче кивнувши головою.
— Але, тату…
— Не личить благородним дамам вести власну справу, а спадкоємицю Бухти Скельних Мушель чекає в житті щось значно більше, ніж порпання в яйцях та борошні.
— А що таке це «щось більше»? Бути чиєюсь дружиною — не мій вибір. І авжеж я не хочу бути королевою. Це все мрії мами, не мої.
— Це й мої мрії, — сказав батько, і Кет здригнулася від його твердого тону. — Це наші мрії. Про тебе і твоє життя. Ти ще молода, люба, і незалежно від того, що зараз думаєш, ми бажаємо лише твого щастя. Ми знаємо, як краще.
У Кетрін залоскотало в носі від розпачливих сліз, але вона стрималася.
— Ні… ви думаєте, що знаєте, як краще, але помиляєтеся. Це те, чого хочу я. Це те, що принесе мені щастя.
Мати скинула руку в повітря, застогнавши з огидою, але батько дивився спокійно й твердо. Власне, Кетрін ніколи не бачила його таким незворушним. Дівчина збентежилася, і в неї затремтіли губи від його погляду.
— Ти не розумієш, про що просиш. Ти говориш про тяжке трудове життя. Про нескінченні години праці, постійні труднощі — ось що таке життя тих, хто має власну…
— Звідки ти знаєш? — вигукнула вона, обвівши рукою обклеєні шпалерами й заставлені книжковими шафами стіни старовинної бібліотеки. — Ти народився серед усього цього. Ти нічого не знаєш про те, що таке мати власну справу, тоді як ми з Мері Енн роками складали плани, дізнавалися та вчилися. Я прекрасно знаю, про що прошу. Мені байдуже, успадкую я твій титул чи ні. Не хочу, щоб мене видавали заміж — за Короля або за будь-кого іншого. Пекарня — це те, чого я насправді хочу, і несправедливо з твого боку вважати, ніби знаєш бажання мого серця краще, ніж я сама.
— Моя відповідь — ні, Кетрін.
Батько поставив на столик свою чарку. Він міцно стиснув кулаки, аж побіліли кісточки пальців.
— Я не дам тобі грошей, і ти й пальцем не торкнешся посагу, поки не настане час передати його чоловікові, якого схвалимо ми з твоєю матір’ю. На цьому розмову скінчено.
У Кет потемніло в очах. Вона підхопилася на ноги.
— Тобто ви відмовляєте мені навіть у тому, щоб бодай подумати над моїм проханням?
— Гадаю, я щойно відповів на це запитання. Якщо знову згадаєш про нього, буду змушений звільнити Мері Енн із роботи в цьому домі.
Кетрін відсахнулася. Крильця крісла знову спробували втішити її, але вона, не дивлячись, відмахнулася від них.
— Що?
— Вона служниця, Кетрін. Не подруга. Не партнерка. Очевидно, вона багато чого вбила тобі в голову, і я більше цього не потерплю. Зрозуміло?
Донька дивилася на нього, розтуливши рота, не в змозі хоч щось сказати.
— Можеш іти, Кетрін.
Спалахнувши від обурення, вона стулила рота і вперлася кулаками в боки.
— Так, Мері Енн — служниця, але я ні. Я піду сама, з власної волі. Дякую.
Вона розвернулася на підборах і помаршувала з кімнати, грюкнувши дверима. На очах виступили гарячі сльози. Їй хотілося кричати: тиради доводів та образ, дитячі істерики, здавалося, розірвуть її голову зсередини.
Вона подумки докоряла батькам, які вони несправедливі та старомодні. Казала, що вже не дитина й сама вирішуватиме, що їй робити. Говорила, що знайде спосіб утілити свою мрію і без їхнього благословення.
Вона була така хоробра, обурена й сердита… але передусім сердилася на себе. Хіба вона не знала від початку, що вони скажуть? Хіба весь час не очікувала саме цього? Хіба не тому так довго уникала цієї розмови?