Вона всім серцем бажала сказати «так», але не змогла.
Просто похитала головою.
— Слава богу, що так, — промовив він, потім зітхнув. — У будь-якому разі я єдиний, хто знав дорогу, отже, ми із Зайцем зголосилися допомогти. Я не знав, що тут, у домі мого дитинства, на мене чекає таке приємне відкриття. З цього боку Дзеркала всі зібрані дрібнички вже були не просто камінчиками чи кістками. З них тепер вдаються незвичайні капелюхи.
— Вони небезпечні.
— Вони дивовижні. Тепер капелюх доповнює не вбрання — він доповнює вас. Я роблю велику послугу мешканцям країни Сердець і ввійду в історію як найвидатніший капелюшник, якого знало це королівство, а позаяк можу повернутися у країну Шахів, коли забажаю, мені не доведеться втрачати розум.
— Але що вони роблять, ваші капелюхи?
— Будь-що. Усе що завгодно. Вони можуть зробити вас трошки сміливішими, трошки сильнішими, чарівнішими, цікавішими, розумнішими…
— Або можуть перетворити вас на інгредієнт для супу! — заволала вона. — Ви знаєте, що ваші капелюхи змінюють людей, тож чому так упевнені, що цей котелок не змінив Черепашка?
Кеп потер скроню.
— Моя репутація — той фундамент, на якому ґрунтується цей бізнес. Я ніколи не зробив би нічого, що могло б їй зашкодити.
Він провів пальцями по стрічках, ґудзиках і пір’ї, розкиданих на столі.
— Зрештою, не всім щастить бути судженою Короля.
Кетрін пропустила його випад повз вуха, натомість роздивлялася предмети на столі. Капелюхи були химерні, вигадливі й гарні — кожен на свій дивний лад. І тепер вона знала, що вони навіть більш дивовижні, ніж стверджувала вивіска надворі. Кепа визнають за видатного капелюшника, ще й справжнього митця, але лише якщо в нього лишиться бездоганна репутація.
Це було трохи схоже на те, чого вона сама бажала досягти в пекарні. Кетрін мало хвилювало багатство, але вона хотіла заробляти на життя своїм ремеслом. Хотіла, щоб люди поважали її не за гарненьке личко або родинний титул, а за те, що вона вміє робити руками.
— Вибачте, якщо образила вас, Кепе, — сказала Кетрін, не роздумуючи. — Я прийшла сюди не для того, щоб сперечатися. Хочу про щось із вами домовитися.
— А, ну так. Ваша пропозиція.
Нервуючись, дівчина витягла із сумочки пропозицію, яку вони з Мері Енн писали й переробляли всю ніч.
— Даю вам слово, що нікому не розповім про країну Шахів і про сумнівні властивості ваших капелюхів. За двох умов.
Кеп потер перенісся, але не зупиняв її.
— По-перше, ви мусите впевнитися, що ваші капелюхи можна носити, не наражаючись на небезпеку, і негайно припинити продавати їх, якщо отримаєте свідчення протилежного.
— Жоден бізнес ніколи не процвітатиме, якщо пропонує неякісний товар. Я не потребую ваших нотацій, щоб це розуміти.
— Гаразд. Однак моє друге побажання може здатися вам дещо несподіваним.
Вона зробила крок уперед.
— Я хочу попросити у вас позику.
Кеп завмер на місці.
— Позику? Себто… гроші?
— Так. Як ділова людина діловій… жінці. Я починаю власну справу, але мені потрібен… інвестор.
Він гучно розреготався.
— Цікаво, що буде далі. Продовжуйте.
Вона поклала складений лист на стіл перед Кепом, натиснувши на нього пальцем.
— У цьому листі моя пропозиція щодо крамниці «Світ ласощів і тортів — найкращий з усіх світів: найдивовижніша пекарня в Королівстві».
Він хмикнув.
— Вельми вигадливо.
— Ви пробували те, що я вмію робити. Ваші особисті почуття до мене можуть бути будь-які, але прошу вас як ділову людину: подивіться й подумайте про це. Люди приходитимуть з усіх куточків країни, щоб скуштувати найсмачніших тортів, найсолодших пирогів і наймякішого хліба в їхньому житті.
Він довго дивився на неї з непроникним виразом на обличчі. Нарешті сказав:
— Ви збираєтеся відкрити пекарню.
— Саме так.
— І вам потрібна моя допомога.
— Мені потрібна комерційна позика. Тут усе викладено: як ми повертатимемо гроші, як сплачуватимемо відсотки, усе.
Вона почувалася дуже розумною, коли говорила це, і була рада, що не витримала й попросила Мері Енн допомогти їй скласти пропозицію.
Настала ще одна довга пауза, а потім Кеп запитав:
— А скажіть мені, леді Пінкертон, хіба в королеви є час працювати в пекарні?
Вона наїжачилась і відповіла, старанно й чітко вимовляючи слова:
— Я не королева.
— Ні, — відповів він. — Поки що ні.
У неї ще сильніше сіпнулася брова.
Тепер уже Кеп притиснув палець до конверта й присунув його до себе через стіл, але не відкрив.