— Цей чоловік, який тоді прагнув зі мною познайомитися, знаєш, що він собою являє? Тихий кошмар. Виплодок уже й не пекла, а чогось страшнішого, бо навіть пекло давало надію в своїй протилежності — раю, а від таких, як містер Ор, — ніяких альтернатив. І ось вони заграбастали мене і скоро прийдуть по мою душу.
Рене урвала його похмурі висловлювання, покликавши всіх на вечерю, яку вона спорудила, за студентським звичаєм, на кухні. Салат, смажений канадський бекон, підігріті курчата по-кентуккійськи, фрукти, джин з тоніком для жінок, віскі й пиво для Діла і, звичайно ж, томатний сік для Лукаса.
— Ти не можеш порушити свого режиму навіть заради такої дівчини, як Рене? — вигукнув Діл.
— Досить того; що вона сама — суцільне порушення всіх існуючих вимірів жіночої зовнішності, — віджартувався Лукас.
— Але в кращий бік, тільки в кращий! — поляпуючи Рене по найделікатніших частинах тіла, бушував Діл, водночас непомітно відсовуючи своїм широким тулубом настирливу Хіларі.
— Лукас занадто заглиблений в духовне, щоб звертати увагу на тілесне, — скромно зауважила Рене.
Скромність личила їй так само, як затурканій монастирській послушниці широчезний оголений меч.
Широкий Діл, давно вже проковтнувши своє віскі, тепер полоскав горло холодним пивом, обсмоктував смачні курячі стегенця, облиті таємничо-знаменитим соусом полковника Снайдерса, він весь відданий був служінню своєму просторому тілу, насолоді біологічним буттям, існуванням, суворо кажучи, животінням, але в його розлогому тілі були вмонтовані антени на всі випадки життя, тому він майже миттєво зреагував на слова Рене.
— Лак — моя гордість! — граючи голосом, заявив Діл. — Лак — це той хлопець, який, може, першим з моїх вихованців вирветься з жорстоких тіснин нашого тіла на безмежні простори людського духу. Хлопче мій, не смійся з старого Діла, коли він скаже тобі сьогодні, що передчуває і вірить, як високо ти зможеш забратися.
— Що вищі двері, то нижче доводиться нахилятися, тобі не здається, Діл? — спокійно мовив Лукас.
— Хоч я маю справу тільки з м’язами, але знаю також, що голова гордо тримається на плечах не так шийними м’язами, як банківським, рахунком! — розкотисто зареготав Діл, і Хіларі тоненьким хіхіканням спробувала підтримати його, хоч Рене й намагалася суворим поглядом своїх великих очей згасити ту підтримку.
Власне, Лукаса все це зовсім не цікавило після того, що сказав йому Широкий Діл про ту їхню поїздку до його університетського товариша Джуліуса. Досі він вважав себе особистістю, незалежним умом, самостійною людиною. А що ж виходить? Він теж тільки жертва гри темних сил. Темних і таємних. І невже — це і є життя? Життя людини другої половини двадцятого століття?
— Послухай, Лак, — промуркотів Діл, — ти не міг би мені сказати, звідки взялася оця Хі, яка хоче протаранити моє нещасне черево? Адже ти єдиний з усіх моїх хлопців, який зміг перебороти владу тіла і вирватися у вільний простір високих розмірковувань. Можеш ти пояснити, звідки беруться отакі Хі?
А звідки беруться Рене? І хто б це міг пояснити не тільки йому, Лукасові, а й усьому світові?
Пізно вночі, коли вже треба було роз’їздитися, Рене припала до Широкого Діла, зашепотіла йому так виразно, що почув і Лукас:
— Зроби так, щоб я залишилася, Діл! Зроби так!
Діл знетямлено поглянув на неї, тоді на Лукаса.
— Гей, мала! — погмикав він. — По-моєму, тобі самій це зробити набагато простіше.
— Я не зможу, — жалібно сказала Рене (цей тон їй зовсім не личив), — я нічого не зможу. Він мене викине.
Діл не повірив.
— Лак, хлопче! — загримів він. — Ти справді ладен викинути таку дівчину?
Лукас мовчав.
— Ти можеш відмовитися від дівчини, для якої єдине, що вона хоче, — це любов? Та ще від такої дівчини?
Лукас мовчав. Рене великодушно прийшла йому на поміч. Погірдливо кривлячи свої різьблені уста, вона сказала:
— В Америці не досить бути тільки вродливою жінкою. Треба вміти ще щось.
Лукас не звернув уваги на ці її слова. Для нього все зосередилося на тому, щоб позбутися Рене, побороти спокусу, зберегти свій пубертет перед Пат, хоч і не абсолютний, але все ж зберегти.
Хіба ми можемо наперед передбачити всі можливі наслідки наших дій, розумних і нерозумних?
Жартівливо (але й цілком всерйоз) наставивши руки, він відгорнув своїх гостей до дверей, не лякався небезпечних дотиків Рене, бурмотів на своє виправдання:
— Пам’ятаєш, Діл, колись ми грали в Сан-Дієго з моряками, а тоді вони повели нас на базу, щоб показати ядерні боєголовки для підводних човнів? Може, ти й забув, а я й досі згадую сіро-голубі ковчеги, в яких везли боєголовки, ковчеги, схожі на священні збитки древнєеврейської тори. Досі бачу титановий череп ракети в тому ковчегові — багатозарядну роздільну боєголовку. Там було передбачено все для безпеки транспортування і збереження (до відповідної хвилі, ясна річ): і вологопоглинаючі, і перепускні клапани для врівноваження тиску, і забезпечення від пилу, магнітних полів, статичної електрики, випадкових механічних пошкоджень, і, звичайно ж, від випадкових вмикань семи послідовних запобіжних систем. Здавалося: все передбачено, щоб не сталося випадкового вибуху цього страхітливого пристрою, і можна спокійно стояти навіть поряд з цим пекельним витвором людської злоби. Та все ж ставало лячно від самого усвідомлення того, що ховається в цьому лиснючому від технічного вазеліну досконалому конусі, і хотілося коли й не втекти якомога далі, то хоча б відступити.