— Я нагадую тобі ядерний пристрій? — першою розшифрувала його натяк Рене.
Лукас був суцільна добродушність.
— Річ у тім, що нам гарантують цілковиту безпеку будь-яких ядерних пристроїв, та все-таки краще триматися від них якомога далі. Ти не заперечуєш, Рене?
Вона мовчки креснула по ньому поглядом, і не знати, чого в тому погляді, було більше: розчарування чи ненависті.
Телефонний дзвінок розбудив Лукаса глупої ночі. Вчора, десь о цій самій порі, він був у синхротроні, мав неусвідомлене бажання лягти разом з кернами азіатської глини під удари загадкових космічних часток, відчути їхню наснагу, їхню живлющу енергію, їхню невловимість і незбагненність.
Лукас глянув на годинник. Третя година ночі. Час його досліджень на синхротроні.
— Хелло, — ще не проспавшись, відгукнувся Лукас, — тут Лукас. Хто це?
— Лак, хлопчику мій! — пролунало з глибини ночі. — Це ти? Як давно я не чула твого голосу!
Він задихнувся, неспроможний мовити бодай слово, бо то був голос його матері! Як міг він після своїх безладних мандрів по Сходу нічого не написати і не сказати матері? І тоді, в Нью-Йорку, піддавшись тихому диктату містера Ора, пересів на літак TWA і мерщій подався до Каліфорнії, так ніби забув про рідну Пенсільванію, про маму Лайз і сестричок Люсі й Енн. Якесь наслання? Бо як же інакше пояснити його недбальство щодо рідних, найдорожчих людей?
— Ма! — закричав він у нічний телефон. — Пробач, ма, я тут закрутився з своїми справами і зовсім забув про все, але я не забув про тебе, ти ж знаєш про це краще за всіх. Ти де тепер? Звідки дзвониш? У нас же ніколи не було телефону!
— Я гостюю в Люсі, — сказала далеким голосом мати, — і дзвоню від неї. Ти ж не забув свою сестру Люсі? Ми не знали…
Розмова урвалася, материн голос пропав у безмежних американських просторах, в лабіринтах автоматичних телефонних станцій компанії Белл, в безмежності електромагнітних коливань простору. Що з того, що він своїми пристроями зміг би знов і знов піймати голос своєї матері, простежити його повільне затухання, та водночас і засвідчуючи його незнищимість? Адже все це тільки примха природничих сил, їхня незбагненна гра, яка навіки залишиться холодною і ворожою для людини. Лукас волів би знов стати маленьким безпомічним хлопчиком, щоб пригорнутися до теплої ласкавої матері, відчути себе зовсім безсилим і беззахисним перед загрозами світу, почути її заспокійливий голос, з яким неспроможні змагатися ніякі уряди, релігії і вчення… Мамо, мамо, прости свого метушливого, забудькуватого сина, прости його суєтність і марноту і благослови його на подвиг. На подвиг чи на жертву? Цього Лукас не знав.
Він пошукав у своїх записниках номер телефону Люсі, картаючи себе за непростиме недбальство, довго розкручував телефонний диск, додзвонюючись до Пенсільванії, невимовно зрадів, почувши сестрин голос, розхвилювався так, що не міг вимовити й слова.
— Хелло, — обізвалася з того боку проводу Люсі, — хто це?
— Це я, Люсі, — хрипко видихнув у трубку Лукас і повторив: — Це я.
— Лукас? — вона не зраділа, а мовби злякалася. — Ти звідки?
— З Каліфорнії. Я знову тут, у Стенфорді.
— У Стенфорді? — вона ніби не вірила, чи що. — Як ти там опинився? Ти ж мав бути в Єгипті!
— Ах, що той Єгипет, Люсі! Я вже давно звідти… Справа зовсім не в тім… Справа в тім, що мені подзвонила мама, а я…
— Хто тобі подзвонив? — тепер у голосі сестри була вже не стурбованість, не тривога, а відверта паніка. — Про що ти говориш, Лукас?
— Півгодини тому мені подзвонила мама, але пашу розмову перервали… Вона сказала, що гостює в тебе…