— Чому ми зацікавилися саме вами? — спитав Хантер не знати кого і, витримавши паузу, з задоволенням відповів: — Бо ваша ідея видалася нам безнадійною і нездійсненною! Ми витрачаємо щороку 14 мільйонів доларів на стипендії в науково-дослідних організаціях саме для того, щоб загальмувати процеси, які там повинні неминуче відбуватися. Ніхто не повірить, коли я назву теми, які фінансує наш фонд. Скажімо: проблема цін на цеглу й бетон у Радянській Росії, стабілізація людського тіла в воді, соціальні угрупування серед мавп, технічно-практичне спростування давньої мудрості про те, що не можна зробити шовковий гаманець із свинячого вуха.
— І я не повірю, — без особливого ентузіазму буркнув Лукас.
— Наш фонд добровільно взяв на себе роль великого запобіжника у вибуховому механізмі прогресу! — просторікував Хантер. — Колись таку роль вже відіграла інквізиція. Так, так, не посміхайтеся, наш молодий друже. Віра відчула, що знання перемагає, що наука нахабніє, і злякалася за долю світу. Коли світом заволодіють ці неконтрольовані вищим абсолютом шаленці, тоді кінець. Довелося вдатися до крайнього заходу — палити учених на вогнищах, і тільки таким чином відкладено кінець світу на кілька століть.
Лукас не вірив почутому. Він розгублено переводив погляд з одного на другого, але не знаходив ні підтримки, ні розуміння. Містер Ор жував сигару і, здається, западав у звичний для нього стан анабіозу, Рене вигравала очима й губами, вдаючи дурочку. Хантер? Але ж це саме він — таке про інквізицію?
— Тоді хто ж такий Торквемада? — тихо поспитав Лукас.
— Великий санітар історії! Борець проти чуми науки.
— І сенатор Маккарті теж санітар американської історії? І вашому фондові не дають спати його лаври? Ви й мене знайшли тільки для того, щоб застосувати свою «графітну» теорію? Для цього й приїхали сюди?
— Ми приїхали, щоб однозначно притримати тебе, — несподівано розбуркався містер Ор.
— Притримати? Але я нікуди не рвуся!
— Нікуди-це тільки так говориться, — зареготав Хантер. — Насправді ж дурний ентузіазм часто пхає людину наосліп. Потрібна розумна стримуюча сила. Скажімо: ми з доктором Ором замовили на завтра в ресторані грандіозного лобстера. Нетерплячий гурман міг би запитати: а чому не з’їсти лобстера сьогодні? Але в, тому весь смак, що ти маєш силу відкласти задоволення на завтра. Іншому кортить уже сьогодні врятувати від винищення білих ведмедів і панд. Але цей несамовитий екологіст мав би знати, що для цього довелося б знищити всіх людей. Хтось повинен пояснити йому цю альтернативу? І тут приходимо ми з доктором Ором.
— Однозначно, — майже розвеселено подав голос Ор.
Лукас нічого не розумів. Коли пізно вночі Рене відвозила його додому, він погрозився:
— Я втечу від них!
— Вони знайдуть тебе на всьому просторі від Аляски до Вогняної землі. І склюють тебе, як круки.
— Я ж ще не вмер.
— Не турбуйся, — коли треба, вони зроблять тебе мертвим.
— Але чого вони від мене хочуть?
— Може, щоб ти підписав їм якісь зобов’язання.
— Я вже підписав щось, не прочитавши як слід. Мовби справджуючи похмуре пророкування Рене,
чорні ангели фонду «Імансипейшн» налетіли на Лукаса вже наступного ранку, застукавши його зовсім зненацька, порушуючи власне узвичаєння, згідно з яким повинен був з’явитися до них він, а не вони до нього. Приїхали самі, без Рене, одягнені з незвичною ретельністю і крикливою розкішшю, від чого обидва — і Ор, і Хантер видавалися ще зім’ятішими, ніж завжди, і Лукас насилу стримався, щоб не розреготатися.
— Показуйте дім однозначно, — звелів містер Ор.
Лукас водив їх по обох поверхах, відчиняв двері, показував, розказував. Вітальня, бібліотека, кабінет, спальні, портрет професора Джонса, його книжки, його папери.
— Ваші папери? — спитав містер Ор.
Лукас поляпав себе по лобі.
— Все тут. Хто багато пише — мало думає. — Однозначно хвалю, — сказав Ор.
— Жирний суп не парує, — спробував просунутися в розмову й Хантер, але Ор так на нього зиркнув, що той прикусив язик.
— Де ми сядемо? — спитав містер Ор.
— Конче треба сідати? — поцікавився Лукас.