Лукас зрозумів, що японка уникає розмови з ним і взагалі будь-яких контактів. Що ж — може, це й краще.
Його довго ніхто не турбував. Тиждень, два? Лукас втратив лік дням. Стів, мабуть, забув про його існування, а більше ніхто не знав, де він і що з ним. Може, його шукають? Мабуть, що так. Хай пошукають!
Телефон задзвонив пізно вночі, Лукас спав чи й не спав, але не міг прочуматися, не вірив тому, що діється.
Ледь хрипкуватий, такий знайомий, єдиний на світі, дорогой голос.
— Лак, хлопче, я вже тут!
— Пат? — ще не вірив він, хоч і хотів вірити. — Пат! Це ти? Де ти?
Вона засміялася.
— Та де ж? Тут!
— В Америці? Пат! Де ти, Пат?
— Я вдома.
— У Фріско? Ну, чому ж ти мовчиш? Пат!
— Ти хочеш мене бачити? — спитала вона. — Ну! Про що ти, Пат?
— Міг би приїхати до Балтімора?
— Балтімор? Як ти там опинилася, Пат? Що це за дивний рейс?
— Міг би приїхати? — вперто повторила Пат.
— Про що мова, Пат! Я вже лечу! Де тебе шукати? Коли?
— Що сьогодні — понеділок? В середу на малому пірсі. Яхта «Магнолія». Я буду на яхті.
Він нічого не розумів. Якась яхта. І така назва.
— Пат, я звичайно ж буду! — закричав він у телефон. — Але чому «Магнолія»? І звідки в тебе яхта?
Зв’язок урвався, і Лукас уже нічим не міг зарадити. До ранку він ждав, може, Пат подзвонить ще раз, але так і не діждався. Тоді він гарячково став видзвонювати, замовляючи собі квиток на літак (прямого рейсу не було, треба було вибирати, де найкраще робити пересадки), безпорадно озирався по номеру, не знаючи, що брати з собою в дорогу (майка й труси, туалетне приладдя в торбу і кредитні карточки до кишені — що може бути простішого), забув поснідати, може, й не обідав би, але його повернув до тями дзвінок від Стіва.
— Дзвонила тобі моя сестричка?
— Я нічого не зрозумів.
— А вона завжди така! Я спитав її про маму Беренікс, то вона пирхнула, як дика кішка, і кинула трубку. Де вона — хоч сказала?
— В Балтіморі.
— Поїдеш туди? Може, візьмеш мене?
Лукас завагався. Навіть доброзичливий свідок буде все ж зайвий.
— Знаєш що? — сказав він. — Я обіцяю привезти Пат додому, як тільки знайду її там. Можеш бути певний.
— Снилась вона мені! Тут за нею хіба оці будди плакали б, так вони всі дерев’яні. Можете гуляти! Стукай по м’ячику!
Стів улучив у саме яблучко. В літаку, на висоті тридцять тисяч фунтів над землею, Лукас був у такій ейфорії, що справді міг би скакати з оранжевим м’ячем в проходах між кріслами. Колись вони поверталися додому після вдалої гри з командою Канзаського університету і в приступі схожої піднесеності затіяли перекидання м’яча в літакові. Скандал був страшенний. Авіакомпанія TWA виставила університетській лізі величезний штраф, і адвокатам довелося добряче потрудитися, щоб владнати справу.
Пат не призначила години зустрічі. Сказала: «в середу», а коли саме? Лукас дико нервував, що не може потрапити до Балтімора зранку, ще до схід сонця, щоб не Пат його чекала, а він її десь там на березі Чесапікської затоки, серед кораблів, чайок і тихого плюскоту хвиль. Але розклад рейсів виявився такий невдалий, що Лукас прилетів до Балтімора тільки в другій половині дня, тоді довго добирався до порту, ніяк не міг знайти потрібний пірс. Він чомусь сподівався, що «Магнолія» стоїть десь біля причалу в гордій самотині, а там виявилася така сила-силенна яхт і яхточок, що в Лукаса потемніло в очах. Може, Пат просто хотіла пожартувати, покликавши його сюди? Де тут шукати якусь «Магнолію» чи «Орхідею»? Всі яхти, аж до найменшої, мали назви, і все то були або жіночі імена, або назви квіток, чоловічого майже нічого, все це тулилося з обох боків вузького бетонного пірса, гойдалося віддаля на хвилях, припливало, готувалося до відплиття, сонно мружилося до весняного сонця.
«Магнолію» він знайшов зовсім несподівано. Дійшов уже мало не до кінця пірса, до вільної води, суденець там було менше, квіткових назв — жодної, ще далі височіло біле велике судно, до якого можна й не йти, бо він же шукає яхту, а цей двощогловик вже іншого класу, такий собі невеличкий дизель-електрохід, міні-лайнер, забавка для якого-небудь нувориша.
Судно стояло кормою до Лукаса, і він не міг прочитати назви. На всяк випадок пройшовши ще трохи вперед, Лукас кинув погляд на ніс білого двощогловика і не повірив власним очам. По білому борту шикувалися округлі сині літери, які складали слово: «Магнолія».
Йому здалося, що «Магнолія» вже відходить від причалу. Її струнке біле тіло нетерпляче здригається від могутнього двигтіння дизелів, не видно міцних сизалевих канатів, зачеплених за кнехти, щоб стримувати норовисту яхту, немає людей довкола, бо всі вже там, на борту, вже відвернулися від берега, втратили до нього будь-яку цікавість.