Так, відтанцьовуючи свій безнадійний танок, Лукас зненацька помітив збоку два червоні вогні, які не могли бути нічим іншим, крім габаритних автомобільних вогнів. Він скосив око вище і побачив трохи вище світляну пляму з чорними літерами «Тахі». Де взялася тут машина, не мав часу роздумувати. Випроставшись, прибравши незалежного вигляду, рішуче попростував до таксі, тільки тепер зауважив, що двигун машини працював, а сам водій стояв біля відчинених дверцят, так ніби очікував несподіваного пасажира. Здається, він був чорний, але яке це мало значення?
— Ми вже поїхали? — обходячи машину з протилежного боку, чи то питаючи, чи то стверджуючи, сказав Лукас.
Він ще не був певен, що таксист взагалі зрозуміє його мову, але везіння не зраджувало Лукаса, водій кинув у туман недокурену сигарету (саме для цього він і виходив з машини), сів на своє місце, переконався, що пасажир зробив те саме, і одразу рушив.
Заднє сидіння, на якому вмостився Лукас, відділялося від водія густою сталевою сіткою і брудним склом, очевидно, куленепробивним. Все, як у добрій старій Америці. Перемовлятися з таксистом можна було тільки з допомогою спеціального пристрою-автофону, плату за проїзд класти в залізну шухлядку, яку водій міг посунути до себе. Невже Америка?
— Їдемо далеко? — спитав у автофон таксист.
— Мені треба швидко і далеко, — сказав Лукас.
— О’кей, містер.
— Але тут є одна обставина.
Він сподівався, що водій поцікавиться, що ж то за обставина, однак той промовчав.
— Справа в тім, — сказав Лукас, — що в мене — ні цента.
Таксист знов помовчав, тоді поспитав обережно:
— Обчистили?
Слово пролунало так зненацька, що Лукас не збагнув, на що натякає водій.
— Ти щось сказав? — перепитав він.
— Я кажу: обчистили?
— Що ти маєш на увазі? Хто мене міг обчистити? — досі ще не розумів Лукас.
— Звісно хто. З чоловіком справляється одна тільки сила. Жінки, — хрипко засміявся таксист.
— А-а, справді. Мені якось вилетіло з голови.
Вони їхали дуже швидко, хоч довкола панував суцільний хаос, тепер уже не освітлюваний навіть тими лисячими хвостами над океаном. Коли там, на яхті, й зчинять тривогу, то навряд чи знайдуть тепер утікача. Але куди він їхав і що мав робити далі?
— Послухай, — знов почав Лукас, звертаючись до таксиста, — я ж сказав, що не маю грошей.
— Це я вже чув, — спокійно відповів той.
— І не просто не маю в кишені оце зараз, а не маю взагалі.
— Не велике диво.
— Я ще не все сказав. Я не знаю, де і як добути грошей.
Це нарешті трохи зацікавило таксиста.
— Повторіть, містер, — попросив він.
— Не знаю, де й коли роздобуду грошей, — з розпачем у голосі сказав Лукас.
— І для цього ви сіли в мою машину?
— Я не мав іншого виходу.
— А коли я заверну машину і відвезу вас туди, де взяв?
— Ти не зробиш цього!
— Ви мені загрожуєте?
— Та ні. Я далекий від цього. Просто я подумав, що між такими, як ми, повинна існувати солідарність.
Шофер довго думав, поки обізвався.
— Солідарність? Що це таке?
— Коли люди помагають одне одному.
— Я вас везу — це вже допомога.
— Моїй вдячності немає меж.
— Але хто ж мені заплатить?
Тепер настала черга мовчати Лукасу. Нарешті він обережно сказав:
— Я готовий на будь-яку роботу, щоб заробити трохи грошей, віддати борг тобі і вибратися звідси. Який це штат, де я?
— У Флоріді.
— Дивно. Ми випливли з Балтімора.
— Мабуть, довго плавали?
— Та довго.
— Тут є одне місце, але не знаю, чи вам підійде, — непевно промовив таксист.
В машині було темно, до того ж скляна перегородка між пасажиром і водієм не відзначалася особливою чистотою, так що Лукас досі не міг сказати, білий таксист чи кольоровий. Коли негр і встиг запримітити, що Лукас білий, то може завезти в таке місце, що й не виберешся. У негрів є всі підстави не любити білих, тут уже нічого не вдієш. Однак у Лукаса не було іншого виходу, як довіритися цьому чоловікові, який мав або порятувати його, або остаточно згубити.
— Мені тепер підійде будь-яке місце, — покірливо зітхнув Лукас.