З барака стали вибігати люди. Розскакувались навсібіч, незабаром поверталися, їм назустріч бігли інші, так само поспішливо, безладно, наосліп.
Лукас підвівся, трохи походив перед бараком, розім’яв свої кістки, не помітив, коли перед ним опинився маленький товстий чоловічок у круглій фермерській кепочці з довгим козирком, в широкому бавовняному комбінезоні з такими безмежними кишенями, що в них безслідно поринули б не тільки пістолети або ручні гранати, а навіть базука або ракетний пристрій для збивання вертольотів. Думка про зброю мимоволі виникла в Лукаса при погляді на обличчя цього гнома. Це було й не обличчя, а суцільна зненависть, дика, сліпа, безмежна. Ненавистю горіли колючі очиці, ненависть скупчувалася в набряклій чорною кров’ю горошині носика, ненавистю дихав тонкогубий, з пощербленими зубами рот.
— Хто такий? — закричав чоловічок, і Лукас упізнав голос, який щойно будив людей у бараці. — Звідки й чого?
— Мене послали до містера Міка. Я хотів попроситися на роботу, — сумирно відповів Лукас.
Про Міка той пустив поза увагою, зате вчепився за слова про роботу.
— Роботу — тобі? Що ти вмієш робити?
До цього Лукас не був готовий. Справді — що він може і хто він взагалі? Фізик? Баскетбольний тренер? Автор божевільної ідеї про посилення розумового потенціалу людства?
— Я працював на цегельні, — сказав він. — Ми перекидали биту цеглу з місця на місце. В мене доволі чіпкі руки.
— Покажи свої руки! — звелів чоловічок.
Лукас підніс йому до обличчя широчезні долоні.
Об’єм кисті — півметра. Міг би зграбастати одною рукою фізіономію цього недолюдка, зірвати з пліч його мерзенну голівку. Але стояв спокійно, тримаючи руки в непорушній розслабленості.
Карлик відступився не так з пошани, як для остороги.
— Можу тебе попробувати, — процідив крізь зуби. — Але раджу притримувати язик, бо відкусиш!
— Не зрозумів, — без особливої поваги поглянув на нього Лукас.
— Щоб я не чув ніякого Міка! Мікробом мене прозвали ці брудні покидьки, а я — містер Рейзі! Ясно?
— Так, містер Рейзі. Яка тут платня?
— Ти ще нічого не робив, а вже про платню?
— Я повинен знати, чи мені варто тут залишатися.
— Ах, чи тобі варто! — Рейзі вже, мабуть, хотів показати Лукасові на ту стежку, якою він сюди прийшов, але вчасно зауважив, що кандидат у поденщики досі тримає напоготові свої клешнясті руки, і муркнув примирливо: — Покажеш, на що здатний, тоді й про платню…
Лукас опинився в морі людської недолі. Чорні, метиси, мулати, креоли, білі, які вже давно забули про колір своєї шкіри, пуерторіканці, нещасні заробітчани з Мексіки, втікачі з «райського» Гаїті, жертви безжальних американських міст, каліки й невдахи, шукачі пригод, збайдужілі до всього, — все це збиралося тут, на самому краю найбагатшої в світі землі, зовсім поряд з розкішними курортами для мільйонерів і найбільшими досягненнями цивілізації, добровільно спускалося в первісний стан, у пекло, в безнадію, щоб утриматися, вціліти, жити далі, захистити коли не гідність, то хоча б існування. Ніхто тут не затримувався, приходили й ішли далі, не було між ними ні дружби, ні поваги, ні розуміння. Змучені тіла, шорсткі лиця, шорсткі душі.
Лукас вирізнявся з-поміж них невмілістю й незграбністю, а найбільше — своїм зростом. На це одразу звернули увагу, і на нього посипалися звідусюди добродушні кпини.
— Гей, містер, нащо тобі рвати овоч — ти б найнявся драбиною!
— Присядь, а то позакидаєш усі грейпфрути на небо!
— Поглянь, чи не завалявся в твоїх кишенях Мікроб!
Приноровитися до незвичної роботи було нелегко, та незабаром Лукас відчув, що в ній є щось спільне з тим, як баскетбольний центровий знімає посланий нападаючими супротивниками м’яч з кільця кошика. Він зривав великі округлі плоди легко, граючись, діставав з найвищих гілок, не полишав після себе, як інші, в густому листі, бо не просто бачив грейпфрути, а мовби відчував їх навіть у себе за спиною.
На його роботу прийшов подивитися сам містер Рейзі, довго стояв мовчки, тоді покивав Лукасу скорченим пальчиком, сказав, коли той підійшов:
— Я покладу тобі п’ять доларів на годину, але ти повинен за це навчити отак працювати всіх цих ледарів.
— П’ять доларів — це багато чи мало? — поспитав Лукас.
— Дуже багато! — запевнив його Рейзі.
— Але недосить, щоб когось навчити.
— Це ж чому!