Наука… Сьогодні вчений уже не клоун, який плаче від того, що загубив руку, а тоді знаходить її в широкому рукаві. Ми шукаємо тепер те, чого ніколи не губили, чого не було і не могло взагалі бути, коли б не наука.
Коли б не наука… Вона кладе нові цеглини в світобудову, відтворюючи ці цеглини з власної мислі. Містика? Ну, що ж. Хіба питають вугілля про його бажання з’явитися на сонячне світло з похмурих надр землі! І хто чув крики й стогони каменя, який ламають і пиляють для того, щоб він ліг у стіни палаців і соборів? А хто ще вчора зміг би погодитися відкинути закон збереження енергії? Теорія ж відносності робить це легко і просто: імпульс і момент кількості руху і, як наслідок, енергія гравітаційного поля нелокалізована. Своєрідний символізм енергії. Як ентузіазм без лозунгів.
Іноді й людині теж хотілося б бути тільки символом. Декому це вдається. Кому ж? Геніям, деспотам і блаженним?
Лукас над цим не задумувався.
Цілий вечір і цілу ніч ждав він дзвінка від Пат, але телефон мовчав.
Хосе Дельгадо в своїй книжці «Фізичне контролювання розуму» писав: «Хочеться сподіватися, що загроза ядерної катастрофи буде усунена за рахунок того, що досконаліший мозок майбутнього породить нові ідеї».
А сам пропонує вживлювати в мозок електроди і керувати людьми з допомогою електроімпульсів! Тоді людьми легко можуть маніпулювати такі сірі злочинні суб’єкти, як містер Ор. Може, до цього йде світ? Бо це зручно і навіть комфортабельно для в’ялих душ і для нездар. Для нездар найперше. Гуманістичний індивідуалізм Комстока. Ні страждання, ні експлуатації, а тільки своє щастя для кожного.
Яка облуда! Хіба можна говорити про щастя там, де люди — тільки запасні частини для сліпого державного механізму?
Телефон заклято мовчав, зате навіть сюди, в номер «Мірамару», долинав з каюти Лукасових тортур шерех голосу містера Ора: «Ви повністю використовували американський прапор у своїх інтересах, тепер треба однозначно поглянути, чи відповідає ваша поведінка інтересам американського прапора».
Лукас лежав у темній кімнаті, слухав гриміння трансамериканських експресів і велике дихання океану, заплющував очі, викликав уявою образ Пат. Вона з’являлася перед ним, але щоразу безмовна. Волосся в Пат світилося на кінцях, мов німб. У золотому вінку — тонке лице, здивовані очі, ніжні губи.
«Чого ж ти мовчиш, Пат?» — питав її Лукас, а вона не відповідала, і телефон теж мовчав, і все мовчало, тільки гриміли за стіною тяжкі експреси і незграбно дихав океан.
Опинитися в такому райському місці, бути на краю океанських просторів, де немає перепон ні для вітрів, ні для людей, і забратися в цей дерев’яний ящик, який гнітить тобі мозок і душу?
На третій чи на четвертий день, так і не діждавшись дзвінка від Пат, Лукас вийшов із свого добровільного сховища. Особливої свободи він не відчував. Враження було таке, ніби ти в замкненій кімнаті Едгарда По. Визволення було в голосі Пат, може, допоміг би й Хатчінс, коли б подзвонив.
Але телефон мовчав і вдень і вночі.
Лукас вирішив піти повечеряти в готельному ресторані. Коли б пив, то напився б, але вже обійдеться й так. П’яних на світі задосить і без нього.
Вечеря, як і сніданок, була влаштована за принципом «шведського столу». З підносиком у руках обходиш довгі столи з наїдками, береш, що довподоби. Можеш з’їсти на сто доларів або на десять центів, платити однаково треба десять доларів. Скалькульовано за принципом безпрограшної лотереї. Для тих, хто її влаштовує.
Лукасові захотілося поласувати фруктами і сиром, він попрямував туди, де золотилися під тьмавими ресторанними світильниками гори плодів, і коли клав на свою тарілку жовті скибочки папайї, несподівано відчув якусь загрозу.
Він озирнувся майже панічно і мало не впустив тарілку.
Позад нього, зодягнений у новісінький чорний костюм, тримаючи в руках піднос з цілими горами їжі, стояв Хантер і шкірився до Лукаса своїми конячими зубами.