— І врегулювати це може тільки розум! — вигукнув Лукас.
— Коли його не куплять і не використають у злочинних цілях.
— Я не продам розуму ніколи!
— Хотілося б мені вірити в це. Ти навіть не знаєш, як би я хотіла в це вірити, — тихо промовила Пат.
Вбити людину. Щоб вас убити, сьогодні не треба стріляти з снайперської гвинтівки, коли ви стоїте на балконі отелю в Мемфісі, штат Міссісіпі, як Мартін Лютер Кінг; або з пістолета в спину, як Індірі Ганді або Улофу Пальме; не треба влаштовувати авіакатастрофи, як невинній Саманті Сміт і мужньому Саморі Машелу; або начиняти вибухівкою автомобіль, як блакитний «шевроле» Орландо Летельєра, якому Піночет не міг простити співробітництва з Сальвадором Альєнде.
Сьогодні все це робиться набагато простіше.
Ви купуєте пакет молока, приносите додому, відкриваєте, — бах! — і ви возноситеся в небеса! Вбивство в зачиненій кімнаті, майже як у Едгара Алана По.
Ви купили марку, лизнули її, щоб наклеїти на конверт, — і вмираєте в жахливих конвульсіях.
Ви закурили сигарету — і ваше життя пішло димом.
Ви купили таблетки від головного болю, але аптекар «випадково» дав вам зовсім не ті, — і ви стаєте жертвою нездорової пристрасті до медикаментів.
Ви вставляєте ключ в замок своїх дверей, але то вже не замок, а бомба, — і ви летите до праотців, які вас зовсім не ждали.
Сьогодні не вбивають будь-кого. Тільки найблагородніших людей на землі.
Для Лукаса одним з таких людей був професор Джонс.
І Джонса вбили.
Від нього прийшла телеграма: «Втішні новини щодо лаб. Прилітайте остаточних переговорів. Джонс».
Лаб — так вони називали лабораторію, фінансувати яку обіцяв професорові один з приватних фондів Америки. Джонс казав: рік або два. Насправді минуло кілька місяців. Лукас навіть злякався такого несподіваного щастя. Щоб його не сполохати, він не став дзвонити до Пат, не поговорив по телефону й з Джонсом. Ось прилетить до Каліфорнії — і тоді вже буде все: і несподіване щастя, і радість, і надії.
З місіс Еймі розмова вийшла теж ніби за сценарієм щастя й суцільного везіння.
— Ми замінимо вас на тиждень, — привітно мовила місіс Еймі, — це навіть піде на користь нашим вихованкам. Адже повесні не рекомендуються надмірні фізичні навантаження. Сподіваюся, ви не затримаєтеся на узбережжі занадто?
Лукас брехав натхненно і навіть нахабно:
— Мій професор кличе мене, щоб порадитися. Деякі наші наукові справи ще з часу мого навчання. Але це займе якихось кілька днів. Запевняю вас, місіс Еймі, що найбільшим моїм бажанням буде якомога швидше повернутися до своїх обов’язків у «Магнолії».
А сам думав про те, що найбільшим його бажанням було б зміняти назавжди оцю сльотаву атлантичну весну на вічне каліфорнійське цвітіння.
Все ж він не витримав і подзвонив у Стенфорд до Пат з аеропорту Сан-Франціско.
— Вгадай, де я? — закричав він у трубку, зриваючи голос од радості.
— Очевидно, біля одного з апаратів Белл і компанія, — хмикнула Пат.
— Я у Фріско!
— Ти збожеволів!
— І за дві години буду у Стенфорді!
— Тоді ти збожеволів подвійної Як ти тут опинився?
— Приїду — розповім. Цілком можливо, що приїду і вже не поїду назад.
— Що це означає?
— Буду в Стенфорді. Мене викликав Джонс.
— Але я тут не буду.
Лукас так злякався, що мало не випустив з руки трубки.
— А де ж ти будеш?
— Вирушаю в подорож довкола світу.
— Довкола? В под…
— На два роки. У тебе ж контракт із «Магнолією» ще на два з чимось?
— Ніякого контракту! — закричав Лукас. — Я все поламав! Я спалив усі мости! Я…
— Ти їдеш до Стенфорда чи так і кричатимеш із Сан-Франціско? — поцікавилася Пат.
На стоянці прокатних машин Лукас ухопив жовтого «когуара» і помчав, тепер уже й сам не знаючи до кого перше: до Пат чи до професора Джонса.
Звичайно ж, він попав у дикий трафік, пробув у дорозі не дві, а три чи й більше годин і запізнився. Пат не було. Ні Пат, ні Роуз, на дзвінки ніхто не відповідав. Лукас вийшов до машини, подумав, чи йому ждати, чи їхати до кампусу, нарешті вирішив не гаяти часу даремно, видер із записної книжки аркушик, надряпав: «Пат! Я заскочу до старого Джонса і — до тебе! Твій Лак». Знов піднявся по сходах до дверей квартири Пат, щоб залишити там записку десь на видному місці, і тільки тоді побачив, що в замковій шпарці дверей стирчить скручений у трубочку рожевий папірець.