То були «Великі купальниці» француза Ренуара. Тепла тиха вода, ледь збрижена від ніжних дівочих тіл, три дівчини ще в воді, дві трохи віддаля, одна — ось тут, поряд, але ті купальниці, що дали назву картині, вже на березі, на густій траві під райськими деревами, це справді великі купальниці, вони безмежні в своїй принадливості, їхні безсоромно оголені тіла такі чисті й беззахисні, що хочеться плакати перед ними від захвату і радості. Лукас не міг повірити, що то французькі дівчата. Художник мав на увазі щось інше, він просто вигадав тих купальниць, маючи на увазі світ далекий і незнаний, тож недаремно картина опинилася у Філадельфійському музеї. Та, мабуть, це були й не американські дівчата. Принаймні Лукас так вважав. Може, було в тих купальницях щось від загадкового слов’янського світу його предків, але Лукас так далеко відійшов од нього, що вже, мабуть, втратив здатність відчувати. Він довго не міг визволитися з солодкої неволі Ренуарових купальниць, їхні чари оберігали його від зазіхань і натиску розшалілих уболівальниць, які супроводжували Лукаса мало не по всій Америці, вже коли він прославився як Безслідний, видиво купальниць рятувало його від загрозливої реальності життя, та все ж вони були занадто тілесні, і тому Лукас, не вагаючись, майже з радістю відмовився від них, зрадив їх, побачивши портрет Елінор, а тоді — живу Пат, з її золотим німбом довкола маленької голівки, яка світилася розумом і щастям.
Тепер Лукас сидів за столиком у нью-йоркському ресторані «Перигор» досі ще не усвідомивши до кінця, як і чому він сюди потрапив, з’їдав вишуканий, розрахований зовсім не на його плебейський шлунок ланч, крадькома зиркав на молоду східну жінку по той бік столика і не міг позбутися враження, що він уже бачив міс Суміту, знає її, безтямно захоплювався нею, мало не вмираючи, тяжко переборюючи юнацькі комплекси.
Міс Сум і та була не просто схожа на одну з великих купальниць Ренуара — вона була нею, отою, що в самому центрі картини, заповнюючи половину її простору, ліниво-прекрасна, з загадково-примруженими очима, з просторою плоттю, тугою, свіжо-молодою, непередавано первісною.
Лукас спершу злякався, а тоді ним заволоділа паніка. Невже цей таємничий фонд «Імансипейшн» зумів проникнути навіть у його юнацькі захвати і тепер хоче їх експлуатувати в своїх цілях? І що б сказала Пат, побачивши, як він, ніби дрібний злодюжка, лякаючись бути впійманим на гарячому, вперто норовить вловити хоч погляд, хоч зблиск, хоч затаєну іскру з цих очей, прикритих східними повіками з лукавим викликом світові: не я дивитимуся на тебе, а ти поглянь на мене і засоромлено відступи в своїх старощах та немічі.
Містер Ор ковтав усе, що послужливо підставляли кельнери, з ненажерливістю гусені. Було враження, ніби він буквально перед очима в тебе вищає, надимається і от-от лопне. Натомість міс Суміта їла з вишуканою акуратністю і майже так само непомітно, як дивилася на світ.
Вони тут сьогодні господарі і могли дозволити собі розслаблення, могли цілком віддатися насолоді смачною їжею, дорогим вином, ресторанним затишком, а він, Лукас, тільки гість, його запросили, щоб почути якісь слова, і він повинен їх сказати.
— Бачте, міс Суміта, — почав Лукас повільно, — тут така справа, У всі часи люди жили неоднаково. Одні просто жили, інші задумувалися над життям. Ця грань особливо різко розділяє людей в Америці. Одні в захваті від прогресу і жадібно користуються його досягненнями, інші з тривогою дивляться в день завтрашній. З часів Греції прогрес зачепив суспільство, а не людину, цивілізацію, а не культуру, знаряддя і способи виробництва, а не здібності індивідуума. Ми розгублюємо навіть набуте вміння. Американські мільйонери перевозять з Європи замки і храми, нафтові шейхи скуповують меблі епохи Людовіка XVI, бо ні збудувати, ні зробити так, як це вміли старі майстри, сьогодні ніхто не вміє, не хоче, не має ні часу, ні терпіння. Такі пам’ятники над умерлими, як єгипетські піраміди, нам і не снилися, ми вдовольняємося стандартними стовпцями, як на А рл і нгтонському кладовищі. Наші нащадки, переважаючи нас у кількості знань і в освіченості ще більше, ніж ми сьогодні переважаємо людей не тільки античності, а й дев’ятнадцятого століття, доступатимуться перед нами в інтелігентності, в розумі. Це не пророкування, а гіркий факт. Зло вже ввійшло в наш дім. Довкола розкішні пам’ятники культури, а люди в’ялі, тупі, байдужі, не люди, а ходячі рослини. Живучи в океані знань, ми гинемо від затемнення ума, яке часто охоплює цілі народи. Комуністи закликають до нового способу мислення, ми тупо відкидаємо ці заклики, вважаючи їх риторикою і червоною пропагандою. Але ж люди Заходу теж б’ють тривогу. Бертран Рассел одну з своїх книжок так і назвав: «Розум проти безумства». Він пише там саме про те, що звичний спосіб мислення змінюється повільніше, ніж техніка, внаслідок чого з накопиченням знань людина стає менш розумною ї розсудливою, То що ж таке розум? Чи це тільки наука, чи щось незмірно вище, благородніше і незбагненні ше, як орфічні культури Азії? Геракліт казав: «Мудрість в одному: пізнавати розум, який керує всім через усе». І коли сьогодні задумуєшся над долею світу (а це повинна робити кожна чесна людина), то мимоволі приходиш до думки, що світ можна врятувати, лише впорядкувавши його, внісши в нього вищу доцільність, максимально підвищивши його розумний потенціал.