В геологічних шарах, вік яких кілька мільйонів років, палеонтологи знаходять гігантську кількість скам’янілих людиноподібних істот з пробитими черепами. Невже жорстокі війни точилися вже в часи пліоцену і плейстоцену між багатьма видами людиноподібних істот, з яких вижила тільки одна лінія? І чи можемо ми сьогодні стверджувати, що саме вона була найрозумніша, найдобріша і найблагородніша?
Неандерталець і кроманьйонець, які жили всього лиш кілька десятків тисячоліть тому, мали мозок навіть більший, ніж у сучасної людини. Мабуть, вони були розумніші за нас і дужчі, бо кроманьйонці мали зріст сучасних баскетболістів. Антропологи вважають, що ми не є нащадками ні неандертальців, ні кроманьйонців. То хто ж ми? Ми нащадки тих, хто переміг кроманьйонців. І не завдяки силі розуму, а завдяки його впертому спрямуванню. Низьколобий кроманьйонець не володів таким відчуттям своєї неповторності, як наш високолобий предок (саме в передньолобових долях мозку містяться центри того, що ми звемо силою волі, а також егоїзмом, «яканням», самозакоханістю), він був занадто добродушний і не відав, що таке зло.
Може, є зловісний смисл в біблійній забороні людям отримувати не просто знання, а саме знання розпізнавати різницю між добром і злом? Ми мовби од віку приречені миритися з тим, що зло перемагає і торжествує, і це найбільше прокляття людського роду.
Каїн убив Авеля, який умів розводити худобу і тільки після того винайшов землеробство. Отже, Авель переважав Каїна розумом і вмінням, але був добрий, наївний і беззахисний. Нащадки Каїна, які пішли від його праправнука Ламеха, стали родоначальниками обробки металів і музики, тобто промисловості й мистецтва. Але з чого почав сам Ламех? За болючу рану вбив мужа, за синець убив отрока і хвалився, що коли б за Каїна відомстилося всемеро, то за Ламеха — в сімдесят семеро. Кого вбивав Ламех? Не інакше, своїх соплеменників, що переважали його. розумом і вмінням так само, як Авель переважав Каїна. Вбиваючи розумніших, він убивав винаходи, які так і не народилися. Відтоді зв’язок між винахідництвом і вбивством живе в людях, може, тому корисних винаходів менше, ніж тих, які ведуть до зла і вбивств, і може, тому на землі ще й досі дурнів набагато більше, ніж розумних, і тому так часто настає незбагненне затемнення розуму, що охоплює цілі народи, і тоді ллється кров, руйнуються й нищаться міста і держави, страшна іржа смерті покриває землі і віки.
Ось і тут вже за тисячу років до пророка Мухаммеда йшли каравани набатеїв, які створили могутнє царство, що охоплювало половину Аравії, Сінайський півострів, південь Сірії з Дамаском. Що лишилося від них? Торгівля? Але торгівля — це хитрощі, а хитрощі завжди намагаються бути безслідними. Завоювання? Вони зникають зі смертю завойовників. Цілком випадково збереглася столиця набатеїв Петра (до речі, так назвали її греки, справжнє ім’я міста- Села), та й то завдяки своїй несхожості не тільки на всі знані столиці, а й на будь-яке місто, де жили чи живуть люди, і не тільки несхожості, а, сказати б, цілковитій непотрібності.
Щоправда, можна б пояснити збереження Петри ще тим, що набатеї вміло її заховали. Дикі безлюдні скелі, неприступні, розпечені сонцем, — хто б міг здогадатися, що між ними заховане багате, прекрасне, мов з арабської казки, місто-привид? Та вже поспішає до тебе послужлива легенда, яка свідчить, що саме з одної з цих скель Мойсей добував воду. Він розрубав скелю своїм жезлом, і на дні вузької ущелини виник ручай з прозорою холодною водою. Хто хоче вірити, хай вірить у Мойсея і його жезл, але ущелина справді є і ручай колись тік справді, хоч сьогодні від тої давньої води тільки дрібна галька на дні ущелини, А по той бік ущелини те, що не снилося навіть пророкам. Фантастичне місто в рожевих скелях, храми, колонади, портики, статуї, гробниці, розкішні фасади, сліди величі й багатства, червонястий морок каменю й золото несамовитого сонця, а в тих храмах, за багатими фасадами й портиками — жалюгідні приміщення, тісні, мілкі,як блюдця, вирубані в камені недбало, так-сяк, мов нужденні кам’яні нори колишніх бідняків Петри, що ними подовбані скелі вгорі і в темних закутках. Схід любив фасади, показну пишноту, дешеву позолоту і яскравість. Так легше приховувати убогість і примітивізм життя, його нужденність і трагізм. Баальбек, Пальміра, Персеполь, Фіви, Вавілон. Велич, розмах, слава. А де жили ті, що звуться народом? Тільки в норах, в глині й камені, серед сміття й покидьків. Так ніби люди — це тільки покидьки життя історії, а не їхнє найвище досягнення, не вінець творіння.