Хоч як це дивно, але університетський кампус не постраждав. Зеленіли дерева, ховалися в їхнім затінку чепурні будиночки, акуратні доріжки, квіти, чистота, тиша. Дерева, здається, як у Каліфорнії: пальми, платани, евкаліпти. Ліванські кедри залишилися хіба що на державному гербі Лівану. Тисячі років їх рубали, щоб будувати палаци й храми, споруджували ладьї для фараонів і кораблі фінікійцям, виготовляти обставу для багатих домів. Археологи стверджують, що ладья Хеопса, знайдена в спеціальному похованні біля піраміди тридцять з чимось років тому, зберегла смолистий аромат кедрового дерева, пронісши його мало не крізь п’ять тисячоліть!
Лукас не встиг заглибитися в зелену сутінь університетського містечка, бо його зупинив майже біля входу дівочий голос.
— Містер Лукас?
Він озирнувся. До нього йшла невисока дівчина в оливковому платті. Власне, й не плаття, а два шматки цупкої тканини, притулені до тіла дівчини спереду й ззаду, застебнуті на плечах і перехоплені в талії широким шкіряним поясом, майже солдатським.
— Так, я Лукас, — сказав він. — А ви?
— Я Аміна.
— Але… — він окинув її поглядом. Всі ці місяці був такий заглиблений у свою справу, що не помічав нічого довкола. Тепер з подивом і тривогою виявив біля себе цю дівчину. Зміїно-витка постать, голі ноги — ніби вона щойно вибрела з гомерівського моря: гірка сіль, рокотання й хвилювання. Смаглявий морок світобудови в крутих стегнах, настовбурчених грудях, в густих буйнощах волосся. — Ви сказали, що будете в білому платті… І я сподівався…
Аміна легковажно змахнула тонкою смаглявою рукою і мовби відігнала від Лукаса всі чари, вмить стала тим, що американці звуть green graas girl — зелене дівчисько, він з радістю згадав, що в нього є Пат, а ось тут з ним її лист здалеку, і вже не мало ніякого значення, як одягнена ця дівчина, і чому вона не ждала його в помешканні доктора Візнера, і навіть не в університетському кампусі, а гналася за ним не знати звідки.
— Все це пусте, — радісно мовив Лукас. — Пробачте, що я зачепився за ваше плаття. Ви можете вважати мене дріб’язковим і…
— Заспокойтесь, прошу вас, — сказала Аміна, — я про вас зовсім іншої думки.
— Дякую. Так що з доктором Візнером?
— Він жде вас у своїй віллі.
— Де це?
— В околицях Бейрута. Я мала б сказати: Великого Бейрута. Але це не дуже далеко. Над морем. Тихо. Доктор Візнер любить тишу. Ви, мабуть, знаєте це?
— На жаль, я з ним незнайомий. Мені просто сказали, що він тут, а для мене було б корисно й повчально…
— От і прекрасно! То ми можемо їхати?
— Їхати? Але чим? Я не замовляв машини… Хотів побачити… відчути вулиці Бейрута…
— От і гаразд! Тепер ви відчули і ми можемо їхати. Згода?
— Власне, я не маю нічого проти. Але чим їхати?
— Ідіть за мною, і ви все побачите…
В сусідньому провулку стояв досить розчухраний «віліс», але Аміна підійшла до нього з такою гордістю, ніби то був принаймні броньований шестидверний лімузин для коронованих осіб.
— Прошу, — показала вона, — раджу на заднє сидіння. Коли почнеться стрілянина, негайно випадайте з машини і притискуйтесь до землі.
— А що? Нас справді можуть обстріляти? — наївно поспитав Лукас.
— Дивуватися будете, коли нас не обстріляють. Ми вже їдемо, чи як?
Він зігнувся на задньому сидінні, Аміна дала газу й зірвалася з місця з швидкістю не меншою, ніж шістдесят миль.
Їх обстріляли двічі, що можна було вважати великим везінням. Перший раз це сталося мало не в центрі міста, стріляли звідусіль, навіть мовби з-під землі, але Аміна, заспокійливо махнувши Лукасові, вирвалася з тої загрозливої зони з такою зухвалою легкістю, ніби це була просто гра.