Выбрать главу

Лукасові принесли попоїсти. Якісь нові хлопці. Щоправда, обвішані зброєю так само, як і його вранішні «знайомі». Аміна зникла з свого стільчика, він і не помітив.

Їжа була, як у древніх палестинських пастухів: мисочка вареної сочевиці, покапаної олією, шматок сухої перепічки, пластикова баночка з теплою водою. Пат не знала, що він гойдається на сороковій паралелі набагато ближче, ніж їй уявлялося.

Озброєні хлопці, видати, не знали жодного слова англійською, бо не пробували заговорити до Лукаса, хоч між собою перегукувалися досить жваво. Один з них сів на місці Аміни, тримаючи, як і вона, автомат на колінах, двоє бігали по спортзалу, жируючи, як молоді лошаки, ще один визирав з дверей роздягалки.

«Здається, я стаю досить значною особою, — з сумним гумором подумав Лукас. — Зорі гаснуть, небо посилає спеку, лучники бігають в сум’ятті, плеяди мовчать, кості богів трясуться…»

Він сховав листа, щоб дочитати в спокої, відпив трохи води, якій було далеко до тої чудодійної вологи, що пригощав його старий рознощик кави, їсти не хотілося.

Хлопці, побачивши, що Лукас відсунув мисочку, замахали йому руками, засміялися, показуючи, щоб їв, бо іншого не одержить. Він знизав плечима, їсти чи не їсти — хіба тепер не однаково? Доктор Хайдер показав, що людина може не брати в рот і ріски цілого півроку! Але життя доктора Хайдера трималося великою ідеєю домогтися від урядів знищення ядерної зброї! В своєму мучеництві він піднявся навіть вище тих, що за свої переконання горіли на вогнищах, А що доведе цим хлопцям він, Лукас?

З’явилася Аміна. Вона, мабуть, скупалася в морі, бо кінці її волосся були мокрі.

— Ти чому не їси? — гукнула вона.

— Я б з більшою охотою скупався в морі.

— Хочеш утекти?

— Як же я це зроблю? Вас он скільки і всі озброєні.

— А ти візьмеш та втонеш!

Лукас засміявся.

— Я не збираюся кінчати самогубством. До того ж я просто не зможу втонути.

— Це ж чому? — з цікавістю поглянула на нього дівчина.

— Тут має значення співвідношення між вагою тіла і його поверхнею. В мене це співвідношення майже таке, як у птахів. Летюче тіло, яке не тоне, не розбивається на смерть при падінні з висоти.

— Тебе що — годували в дитинстві самим корнфлексом?

— Годували не годували — яка різниця? Я не пригадую, чи мене взагалі годували.

— Ти такий бідняк? — не повірила Аміна. — Але ж ви хвалитеся перед усім світом, які багаті!

— Хто хвалиться, той, мбже, справді багатий. Ти була коли-небудь в Америці?

— Чого я там не бачила?

— Це я до того, що ти прекрасно знаєш мову.

— Вивчила тут, в університеті! Може, тільки для того, щоб довести вам, що ми зможемо все, чого захочемо. Показати всім расистам, на що ми здатні!

— Ну, який з мене расист? Почувши таке, кури сміятимуться.

— Ти ще скажеш, що не англосакс і що в твоїх жилах тече не кров західноатлантичної спільноти, а якась сироватка?

— Коли хочеш знати, мої предки були поляками. Мені навіть часто кажуть, ніби я схожий на композитора Шопена. Ясна річ, тільки зовні.

— То ти поляк? — вигукнула Аміна. — О, аллах і всі наші обмежені керівники! Я мала б викрадати не тебе, а твого спільника! Але ж він такий старий і безнадійно нікчемний! У нас є свої принципи. Ми не викрадаємо нікого з Східної Європи, а з Західної — хіба що англійців, французів та західних німців. Останніх ми готові викрадати навіть охочіше, ніж американців. Бо західні німці скрізь будують в’язниці, в яких страждають наші брати. В’язниці в Ізраїлі, всі в’язниці в Африці, в Південно-Східній Азії збудовані західними німцями. Стопроцентна гарантія неможливості втеч. Міцність і надійність. Найнижча собівартість. Як легко ці пісні й жорстокі душі перекваліфіковувалися з концтаборів на в’язниці! І як я ненавиджу їх усіх!

— По-моєму, я ніколи не будував в’язниць, — пробурмотів Лукас.

— В тебе на лобі не написано! — гукнула Аміна. — Їж те, що принесли. Більше не буде. Ми їмо раз на добу. І ти їстимеш те саме, що й ми. Не захочеш — примусимо!

— Тут буде якесь світло? — спитав Лукас, дивуючись непередбачуваним змінам поведінки цієї дівчини. — У мене лист… Я не встиг його дочитати…

— Дочитаєш завтра! А тепер сиди й не ворушись! І без світла ми зуміємо прострочити тебе вздовж і впоперек, як джинси!

Лукас не встигав простежувати змін у настроях Аміни. Вони були ще несподіваніші, ніж сублімації містера Ора.

Але про містера Ора ні думати, ні згадувати не хотілося. Що він тепер Лукасу і що весь великий світ? Все звузилося до убогості цих бетонних стін. Хіба що присутність Аміни якоюсь мірою злагіднювала становище Лукаса, але дівчина теж була вся мовби з гострих кутів, не давала волі своїй вразливості. Мабуть, ота вдавана грубість у неї не від злості, а від нерішучості і непевності своїх сил. Вона боїться, що Лукас підведеться, підійде до дверей, відчинить їх і опиниться на волі, а вона не зможе ні стріляти в нього, ні покликати на поміч. Жваві оливкові хлопці, ті стрілятимуть без вагань, для них він чужий, він вихідець з незнаного, може, й ворожого світу, а з А міною — набагато складніше. Адже ж не можеш вважати чужим того, чию мову ти вивчив, зробив частиною своєї душі. Мова об’єднує людей, братає їх. Ага, сам собі заперечував Лукас, а як тебе об’єднує мова з американським поліцейським, що наготував на тебе пістолета, дубець і сльозоточивий газ, або з агентом ФБР, який підслуховує твої телефонні розмови і норовить залізти навіть під твоє ліжко? А професора Джонса хто вбив? Невже не ті, хто спілкується англійською? А так звані громадянські війни, якими набита історія? Древня Греція і Рим, Візантія, війна Білої і Чорної Троянди, Американська війна Півночі й Півдня. А сучасний світ- розідраний, розполовинений безжально і безнадійно: дві Німеччини, дві Кореї, ще зовсім недавно — два В’єтнами і дві Кампучії, тепер тут ось — сімнадцять чи п’ятдесят чотири, — чи скільки їх є? — Бейрути.